— Котра зараз година?
— Чверть на шосту, — доповів Ваєрмен. При цім, не поглянувши на годинника, з чого я зробив висновок, що він перевіряє його раз у раз. — До заходу сонця ще пара годин. Плюс-мінус. Тож, якщо вони з’являються тільки вночі...
— Гадаю, саме так. Час ще є, а мені все’дно треба поїсти. Ми можемо вже вилізти з цієї руїни. З будинком все ясно. Хоча, нам може знадобитися драбина.
Ваєрмен здивовано блимнув очима, але не спитав, навіщо, тільки сказав:
— Якщо вона тут і є, то хіба що у стодолі. Котра, схоже, вистоїть тут до кінця світу.
— А що робити з лялькою? — спитав Джек. — З Новін?
— Поклади її назад до серцевидної жерстянки, — сказав я. — Ми заберемо її з собою. Вона заслужила на місце в
— Едгаре, а куди ми зараз? — спитав Ваєрмен.
— Я покажу, але спершу ось що, — я кивнув на пістолет в нього за поясом. — Ця штука заряджена, так?
— Авжеж. Свіжа обойма.
— Якщо побачиш чаплю, негайно вбий її. Це твоє найперше завдання.
— Навіщо?
— Бо чапля — вивідувачка Персе. Вона весь час назирала за нами.
— 2 —
— 2 —
Тим же шляхом, яким залазили, тепер ми вибралися з дому у сповнене ясного світла флоридське надвечір’я. На небі ані хмаринки. Сонце накинуло мерехтливу срібну вудаль на поверхню Затоки. За годину або трохи більше це сяйво почне тьмяніти й перетвориться на золото, але ще не зараз.
Ми почвалали залишками Бульвару п’яниць, Джек ніс пікніковий кошик, Ваєрмен рюкзак з їжею й альбомами «Умілець». А я свої малюнки. Морський овес з шелестом терся об холоші наших штанів. Позаду нас, вбік руїни садиби, тягнулися наші довгі тіні. Далеко попереду, помітивши рибу, пелікан склав крила і впав, мов пікіруючий бомбардувальник. Ми не бачили чаплю, і Чарлі, садовий жокей, не зустрівся нам. Але, досягши вершини гряди, де стежка раптово пірнала крізь дюни вниз, ми побачили дещо інше.
Ми побачили