Ваєрмен стукнув кулаком собі по коліну.
— Аді ще раніше зізналася своїй няньці, де вона переховуватиметься! Так-так, звичайно, так і було!
Я кивнув.
— Молоді сіли на потяг того ж вечора, бо прибули сюди вже наступного дня ще до смерку.
— Тоді вже мали б бути дома і дві середні дочки, — сказав Джек.
— Авжеж, уся родина, — підтвердив я. — А вода он-ген там... — Я показав туди, де, очікуючи темряви, погойдувався на якорі стрункий білий корабель. — Була вся вкрита човнами. Пошуки тіл тривали щонайменше три дні, хоча всі розуміли, що дівчатка напевно вже мертві. Гадаю, останнє, про що міг тоді замислитися Джон Істлейк, це яким чином його старша дочка зі своїм чоловіком довідалися про трагедію. В ті дні він не міг думати ні про що інше, окрім своїх пропалих близнючок.
— ВОНИ ПРОПАЛИ, — промурмотів Ваєрмен. —
Я показав наступний малюнок. На нім троє людей, стоячи на веранді Гнізда Чаплі, махали услід великому старовинному автомобілю типу фаетон, що від’їжджав по посипаній кришеними мушлями алеї до воріт і далі, у притомний світ за ними. Я начеркав там пальми і кілька бананових дерев, але зеленого живоплоту на рисунку не було, заростів ще не існувало у 1927 році.
Крізь заднє вікно фаетону виднілися двоє маленьких білих облич. Я торкнувся їх по черзі, вказуючи.
— Марія й Ганна повертаються до Брейденської школи.
— Це якось занадто сухо, — промовив Джек. — Вам не здається?
— Мені ні, — похитав я головою. — Діти не тужать так, як дорослі.
Джек кивнув.
— Так, гадаю, що так. Але мене дивує... — він замовк.
— Що? — спитав я. — Що саме тебе дивує?
— Те, що Персе їх відпустила.
— Вона насправді їх не відпустила. Вони поїхали всього лиш у Брейдентон.
— А де ж тут Елізабет? — поплескав по малюнку Ваєрмен.
— Всюди, — пояснив я. — Ми дивимося на все її очима.