Корабель стояв на якорі за триста ярдів від берега. Його чистесенькі вітрила були підібрані. Хвилі погойдували його з боку набік, мов маятник. Звідси ми могли прочитати цілком його назву, написану на правому борті: Персефона. Корабель виглядав порожнім, і я був певен, що так воно й є, — посеред білого дня мертві залишаються мертвими. Але сама Персе не була мертвою. Не найкращий для нас варіант.

— Господи-Боже мій, він ніби виплив прямо з вашої картини, — видихнув Джек. Справа при стежині стояла кам’яна лава, ледь помітна серед оточуючих кущів і ліан, що розповзлися по її пласкому сидінню. Не відриваючи очей від судна, він плюхнувся на лаву.

— Ні, — заперечив я, — я малював правду. Ти бачиш його маску, яку він одягає вдень.

Ваєрмен, прикривши очі долонею від сонця, стояв поряд із Джеком. Відтак обернувся до мене.

— Чи бачать його з Дон Педро? Напевне, ні, як вважаєш?

— Можливо, хтось бачить, — зробив я припущення. — Невиліковно хворі, шизи, у котрих закінчилися їхні ліки... — тут я згадав про Тома. — Але корабель явився сюди не по них, він явився по нас. Він збирається цієї ночі нас забрати з Думи. Коли сонце сяде, шлях звідси для нас буде непрохідний. Живі мертвяки, мабуть, усі там, на Персефоні, але у джунглях на нас чекають інші створіння. Деякі — такі, як садовий жокей — це ті, що їх створила мала Елізабет. Є й інші, ті, що з’явилися тут, коли знову прокинулася Персе. — Я замовк, не хотілося б мені казати решту, але я мусив. — Мені здається, провина створення деяких з них лежить на мені. У кожного є свої кошмари.

Я згадав ті кістляві руки, що тягнуться вгору в місячному світлі.

— Отже, — хрипко промовив Ваєрмен, — за її планом ми відпливаємо на кораблі?

— Так.

— Ґвалтовна вербовка? Як у старій веселій Англії?

— Дуже схоже.

— Я не годящий, — сказав Джек. — У мене морська хвороба.

Я посміхнувся і сів поряд з ним:

— Морський вояж не входить до наших планів, Джеку.

— Це добре.

— Відкрий, будь ласка, капсулу з куркою і відірви для мене ніжку.

Джек зробив, що я його просив, і вони обидва захоплено споглядали, як зжер спершу одне стегно, а потім і інше. Я запитав, чи не хоче хтось грудку, а коли обидва суголосно відповіли «ні», я з’їв і її. Вже доїдаючи, я згадав про свою дочку, котра лежала бліда і мертва в Род-Айленді. Їв я методично, між ковтками витираючи масні руки собі об джинси. Ілса мене б зрозуміла. Пам чи Лін навряд чи, але Іллі? Так. Я боявся того, що чекало попереду, але я знав, що Персе теж боїться. Якби не боялася, вона не доклала б стільки зусиль, щоб не допустити нас сюди. Але, з іншого боку, могла б і сама нас сюди запросити.