— Я тут! — озвався хлопчак.

Соня прибрала руку від очей, повернула голову й помахала йому. Марк махнув рукою у відповідь, після чого дівчина побігла схилом до нього.

Соня стишила крок за кілька метрів від валунів, зупинилася перед Марком і склала руки на грудях. На собі мала короткі трикотажні шорти, чорні з білою підошвою сліпони й червону футболку із вицвілим потрісканим принтом. Марк здогадався, що Соня прийшла з дому.

— У школі про тебе питали, — сказала дівчина.

Хлопець стенув плечима.

— Пофіг.

Соня спершу глянула на пов’язку, потім опустила очі на брудні від землі Маркові руки.

— Довго ти тут?

Хлопець намірився відповісти, проте не встиг. Сонин погляд ковзнув нижче, вперся в щось на землі позаду нього, після чого дівчина підскочила так, наче невидимий велетень щосили підсмикнув її за плечі.

— ЦЕ ЩО?! — вирячилася вона.

Марк сполохано озирнувся. Коли Соня скрикнула, він вирішив, що дівчина помітила змію чи павука, однак, обстеживши поглядом траву й грядки позаду себе, нічого не побачив. Узагалі нічого.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — панікувала дівчина.

Марк насупився. Йому, як і раніше, нічого не вдавалося розгледіти.

— Де?

— Он там!

Хлопцю знадобилося секунд десять, щоби зрозуміти: Соня показує пальцем на банку з джунгариком.

— Це хом’як.

— ДЕ ТИ ЙОГО ВЗЯВ?!

Марк дивився на дівчину та не міг збагнути, що з нею коїться. Він іще не бачив таких блідих людей. Її веснянки здавалися майже чорними.

— Ти чого? З тобою все нормально? — Хлопець відступив на крок, нахилився і взяв банку рукою. — Це звичайний хом’як. Я купив його сьогодні в «Златі Плазі», потім приніс сюди. Ти чого так побіліла?