– Піду гляну на Люціуса, мамо, а тоді ми трохи поснідаємо. Принести тобі твоє плетіння?

Жінка кивнула, і Кіт дбайливо поклала матері на коліна плутану масу жорсткої вовни з дерев’яними спицями, а тоді пішла, залишивши матері робити, що вважає за потрібне, – хай би що це було.

Спальня її брата розташовувалася в задній частині будинку на першому поверсі. Приміщення було маленьким, але охайним, і фарба не відлущувалася, хоч навіть ковдри трохи протерлися. Траплялися тижні, коли Кіт додатково сплачувала місіс Кіттредж, аби та підтримувала чистоту в кімнатах, і стара жінка була рада допомогти. Вона була навіть не проти посидіти з Люціусом, коли його мати й сестра мали йти, і часто, повертаючись додому вечорами, Кіт знаходила матір і домовласницю або у вітальні за чаюванням і плітками, або на кухні за лущенням гороху для великої каструлі печені чи супу на два доми – і, знову ж, плітками. Кіт питала себе, чи помічає місіс К., як поступово занепадає розумовий стан Луїзи. Напевно, що помічала, і від цього лише ставала добрішою. Не маючи поряд власної родини, місіс К. всім серцем прив’язалася до Касвеллів і, здавалося, проводила більше часу з ними, ніж у власній квартирі двома поверхами вище. Кіт була не проти, адже це означало, що є кому наглянути за родиною, коли її немає вдома.

– Відпочинь трохи, – сказав інспектор Мейкпіс, коли в ранковій темряві вона покидала відділок.

«Легше сказати, ніж зробити», – подумала Кейт. Люціус іще не прокинувся, і Кіт дивилася, як він спить. У нього був той самий колір обличчя, що й у матері – найсвітліша шкіра при чорному волоссі і водянистих блакитних очах, які одразу потеплішали, щойно він підвівся і побачив сестру.

– Кіт! – він намагався сісти, спираючись на тонкі руки, але вага безпомічних ніг значно ускладнювала йому завдання. Вона прийшла йому на допомогу, збивши подушки і притуливши до них брата. Кімната була вузькою, як і кожна кімната в цьому будинку, і в ній вистачало простору лише для невеликого ліжка, вішака і стільця в головах ліжка, на якому лежала «Загадкова історія доктора Джекіла і містера Гайда» Стівенсона.

– Ти маєш бути обережним із цим. Якщо мама її побачить, ми ніколи не дізнаємось, чим усе завершилося, – вона взяла книжку, сіла і поклала тонкий том на коліна. Луїза заперечувала проти того, щоб її син читав щось, що «не сприяє розвитку», а вже певно, що «цей шотландець» розвитку не сприяв. Вона вважала, що його книжки лише заохочували хлопчиків тікати з дому в пошуках пригод. Люціус усміхнувся своєю переможною усмішкою.