Кіт упіймала себе на тому, що їй зовсім не подобається цей новий чистенький містер Стенлі. Його праведність була наче кістка, що застрягає в горлі. І він мав алібі, хоч вона потай бажала, щоб алібі в нього не було – суто заради щирого задоволення змусити його побігати.
– Ах, бідолашна Поллі, – промовив Вільям Ніколз, хитаючи головою. Кіт знайшла його в пабі «Руки муляра», уже добряче напідпитку. Він працював машиністом друкарського преса, і його робочий день вже скінчився. Його працедавець сидів поряд із ним, і теж був уже досить п’яний. Коли з’явилася Кіт, він вибачився й сказав, що має йти, згадавши при цьому сварливу дружину зі скалкою, що чекає його вдома – і чим раніше, тим краще. Вона зайняла місце друкаря, не забувши широко розставити ноги і схрестити руки на грудях, – шпильки Ейрдейла змусили її замислитись, чи не надто недбало вона ставиться до підтримання чоловічої подоби.
«Можливо, – з кривою посмішкою подумала Кіт, – час уже запозичити всі великі відзнаки чоловічої поведінки: плювати на вулиці, ригати після їжі і з радістю пукати в тісних задушливих кімнатах».
– Бідолашна Поллі, бідолашна Мері Енн, – зітхнув Ніколз. Кіт замислилася над тим, як зазвичай повії не вдовольняються одним-єдиним ім’ям, а вигадують собі нові –
– Коли ви востаннє бачили її, містере Ніколз?
– Відтоді минуло кілька місяців. Бачите, ми з нею розлучилися, – сказав він і пригубив ще джину. Його кругле обличчя було зовсім сумним. Кіт знала. Одна з тих жінок, з якими вона нещодавно мала розмову щодо смерті Мері Енн, вона ж Поллі – повія на ім’я Неллі Голланд, що ділила з нею кімнату, – розповіла, як Вільям завів інтрижку з медсестрою, що приймала їхню останню дитину, а потім пішов. Утім, він був примушений сплачувати Поллі аліменти, доки не спливло, чим вона займається, – її протиправні заробітки означали звільнення її колишнього чоловіка від будь-яких фінансових зобов’язань.
Зі слів Голланд, Поллі стверджувала, що вони й досі частенько мають стосунки як чоловік і дружина, але жодного свідчення цьому Неллі не бачила. Можливо, припустила Кіт, Вільям Ніколз зі щирою добротою ставився до своєї загиблої дружини. Принаймні він точно не скидався на душогубця із сокирою. На її подив, він навіть додав:
– Це цілком моя провина. Не треба було зазіхати на те, що мені не належить. Ось тільки бідолашна Поллі була настільки змучена народженням нашого останнього малюка, а чоловік потребує трохи уваги. І все одно, я повинен був мати терплячість.
Кіт гадала, чи всім чоловікам у Вайтчепелі судилася недуга під назвою «самовдосконалення». Якщо так триватиме й далі, подумала вона, світ може не витримати.