– Чортів малий підлабузо. Нахабне дрібне лестиве щеня.

– Облиш його. Добра робота – не привід когось ненавидіти. Не його провина, що він розумніший за тебе, Ейрдейле, – Райт схрестив руки, мотнув головою, хруснувши хребцями так, ніби розминався перед бійкою. Ейрдейл, попри свій зріст, не наважувався зв’язуватися з Райтом, який мав міцну статуру і славу чудового кулачного бійця. Кіт гадала, що сталося б, якби її не захищала присутність старшого патрульного і Ейрдейл мав би повну свободу дій. Райт поглянув у її бік і сказав:

– Іди, хлопче. Краще не змушувати Самого чекати, коли він покладає на тебе такі надії.

Кіт мигцем усміхнулася йому, ухилилася від штурханця з боку Ейрдейла, який ще раз пробуркотів: «Нахабне дрібне лестиве щеня», – і пішла геть, намагаючись рухатись якомога більш чоловічою ходою, широко розставляючи ноги, наче великі яйця заважали їй ступати інакше. Так вона дочвалала до перехрестя з Брік-лейн і звернула за ріг, відмітивши, як розболілися суглоби від цієї незвичної ходи. До того ж згорнута пара шкарпеток, припасована спереду під штанами, незручно з’їхала на лівий бік. Кіт поправила «промежину», подумавши, що лише в чоловічому костюмі могла дозволити собі оправлятися на публіці.

Свист, пронизливий і хижий, привернув її увагу.

На досі порожній вулиці з’явилася жінка, невисока, з темно-рудим волоссям. Вона стояла на розі провулка. На ній була трав’янисто-зелена сукня, а поверх неї – чорний короткий жакет і чистий білий фартух, але в Кіт все одно не залишалось сумніву щодо професії цієї жінки. Її шкіра була світла, вона не носила капелюшка, але щоки її були нарум’янені, наче в ляльки, губи нафарбовані яскравим червоним, вона стояла, звабливо виставивши вперед стегно, і кидала закличний погляд крізь тремтливі вії. Підвівши тонку точену руку, вона королівським жестом покликала Кіт до себе.

– Що ти тут робиш, мале лайно? Гайда, ворушися! – проревів з-за спини Ейрдейл і м’ясистою долонею огрів Кіт по плечах. Ошелешена, вона крутнулась на місці, в’юнка, наче риба, і кинулась тікати.

– Біжи-біжи, малий гомику, – прогорлав Ейрдейл і зайшовся грубим сміхом.

Кіт не зупинялась. Коли вона порівнялась із тим місцем, де стояла жінка, там нікого вже не було. Але далі, в тінястій глибині провулку, вона начебто помітила рух і відчула на собі чіпкий погляд чиїхось очей.

IV

IV

Знайти Вільяма Ніколза було важче, ніж Едварда Стенлі, та, як виявилося, з ним легше було поговорити. Стенлі, поглинутий роботою, не схильний був витрачати час на розмови з Кіт. Вона вважала, що за цим стоїть не почуття провини – хоча вона могла й помилятися, – а радше небажання бути втягнутим. Так, він проводив час з Енні, траплялось таке, час від часу вони мешкали разом, бувало. Та він уже добрих шість місяців її не бачив, а ще він зустрів дівчину, добру, чуйну і милу – і дуже релігійну. Він став на шлях виправлення – хіба Кіт сама не бачить? – і не може допустити, не дозволить, щоб його вважали любителем пропащих жінок на кшталт Енні Чепмен. Йому шкода, що з нею таке сталося, але вона особисто накликала це на себе самим лише способом життя.