– Вона не буде сердитись на мене, Кіт, не хвилюйся.

– Ні, але вона сердитиметься на мене, і я буду найгіршою людиною у світі, якщо зверну це на тебе, – з удаваною суворістю відчитала його вона.

– Що ти робила минулої ночі, Кіт? Що ти бачила?

Коли Кіт привела свій план в дію і змінила роботу (якщо можна так висловитися), Люціус знав про це. Він усе помічав, усі звички мешканців будинку, адже не мав для себе кращого заняття. Важко було приховати від нього подібну таємницю – тоді як Луїза проводила стільки часу у власному всесвіті і ні про що не дбала, доки сплачувалися рахунки і вони з Люціусом отримували кожен свої ліки, і на столі регулярно з’являлася їжа. Він читав, писав у дешевих блокнотах, які купувала йому Кіт, знову читав, споглядав сад з крихітного вікна своєї кімнати, грав у віст з місіс К., хоча Луїза не могла збагнути суті цієї гри. Але її брат, зауважувала Кіт, не втрачав присутності духу. Хвороба і прикутість до ліжка не отруїли його натури, і він з нетерпінням чекав розповіді про те, що вона робила, перевдягнувшись чоловіком.

Вона запитувала себе, чи був би він настільки сприйнятливим, якби батько був і досі живий і якби він провів найкращі зі своїх тринадцяти років у товаристві інших хлопців, всотуючи їхні вірування та забобони. Попри складнощі, яких завдавала їм усім його хвороба, крихітка часточка Кіт раділа, що завдяки цьому він зростав таким милим і неупередженим.

Сестра нахилилась до нього, міркуючи, що саме йому розповісти і як розповісти, адже він любив цікаві історії. Тож вона почала з вечірнього патруля, трьох бійок, які вона зупинила, перш ніж пройтися вулицею Генбері-стрит і знайти Райта і Воткінза, кожного у своїй позі, біля бідолашної Енні Чепмен. Найстрашніші подробиці звірства, вчиненого над жінкою, вона опустила, але розповіла достатньо, щоб його налякане обличчя палало захватом, навіть коли він шепотів молитву за упокій душі загиблої. Коли нарешті вона закінчила свою розповідь і відкинулася на стільці, у нього був вигляд, наче він щойно з’їв ситну вечерю – чого, як вона знала, не було.

– Гаразд, я піду зготую сніданок, перш ніж мама прийде мене шукати.

– Ще п’ять хвилин, Кіт, будь ласка. Прочитай мені знову той розділ, який я читав минулої ночі.

– Але ж ти його вже прочитав – сюрпризів не буде, – зіронізувала вона.

– Будь ласка, Кіт, мені подобається просто чути його. Ну, будь ласка!

Вона змилостивилася і розкрила хрусткі сторінки.

– «Два тижні по тому, за щасливим збігом обставин, лікар давав черговий зі своїх приємних обідів…»