– Заходь, Мері Джейн, будь ласка. Пробач за все це.

Вони сіли у вітальні – Мері Джейн у своєму ношеному й Кіт у довгій білій нічній сорочці, ховаючи під високим комірцем і рукавами червоно-ліловий синець на плечі. Крізь приємне наркотичне оніміння починав прорізатися біль. Вона спала, наче вбита, і хоча для неї було полегшенням утекти від того, що вона бачила вчора – і чого не зуміла відвернути, – вона вирішила більше не шукати заспокоєння в опіумі.

Тепер, коли вони опинились самі, Мері Джейн ніби вагалася, із чого почати розмову, якої вона так відчайдушно прагла. Трохи прокашлявшись, вона мовила:

– Тепер ти більш схожа на нас, з таким обличчям. І ще цей вираз очей. Жінка ніколи не матиме такий само вигляд після того, як її побили, хай навіть це трапилося лиш раз.

– Ти знала її? Елізабет Страйд? – спитала Кіт (вона встигла почути ім’я, перш ніж її відіслали додому).

– Довгаста Ліз. Шведка. Непогана дівчина, – відповіла Келлі, оглядаючи крихітну вітальню і роздивляючись амбротипії (усі Касвелли в кращі часи), якими були заставлені всі меблі в кімнаті; годинник, що гучно цокав на каміні, маленькі ажурні серветочки на підголів’ях крісел, мережані й камчатні фіранки на вікні, підсунуте до вікна крісло. Може, це була найгарніша кімната з усіх, у яких траплялося бувати Келлі – чи принаймні за останній час проживання в мебльованих кімнатах та подібних помешканнях. – А ще я знала Кеті Еддоуз чи, як вона себе називала, Кейт Келлі.

Кіт насупилася.

– Але ж на подвір’ї було лише одне тіло – якби було друге, я помітила б.

– Він наздогнав Кеті на Мітр-сквер, близько години по тому, як ти відігнала його від Ліззі. Її побачив той юнак, Воткінз – це ж він знайшов і тіло Енні, правильно? Так у нього здоров’я не лишиться. – Келлі відкинулася в кріслі, зручно вмостившись поміж його вигинів і пухких подушок, наче позбавлена титулу аристократка на троні.

Кіт затулила обличчя долонями і розридалася. Вона прийшла занадто пізно, щоб урятувати Елізабет Страйд і, не зумівши впіймати цього недолюдка, дала йому можливість піти та прирізати Кеті Еддоуз. Мері Джейн не втішала її – власні сльози вона виплакала вже дуже давно, – а лише чекала, доки Кіт опанує себе. Потім сказала:

– Я чула, що він пише до газет, узявши собі псевдонім. Джек. Джек-різник, Кривавий Джек. Газети надрукували його листа.

– Якщо тільки це його лист, – хмикнула Кіт, витираючи очі рукавом. – Навіщо йому писати, привертати увагу до себе? Ти казала, він робить це не для того.

Келлі знизала плечима.

– Може, це й не він, не той, кого ми шукаємо. Може, це хтось із божевільні грає у свої ігри.