– Або журналіст, який намагається продати якомога більше газет.

– Боже, який підозріливий розум у тебе, маленька міс, – Келлі виколупувала бруд з-під нігтів. – Чула ще що-небудь від свого інспектора?

Кіт похитала головою.

– Насправді, вчора ми не дуже мали час на балачки, – вона зробила глибокий вдих. – Ми розмовляли із сером Вільямом Ґаллом про його похресника після того, як Енні знайшли вбитою. Але згодом його похресника виловили в Темзі з повними кишенями каміння.

– Ах, сер Вільям, наша давня любов, – зітхнула Келлі. Кіт скинула голову.

– Ти знаєш його?

– О, колись він регулярно навідувався до Вайтчепела, доки не захворів. Тепер іноді заходить, але може хіба що говорити. Спокійний, та й узагалі милий, дуже підтримує нас, працьовитих дівчат, – пхикнула Мері Джейн. Деякий час Кіт сиділа мовчки.

– Отже, Ліз і Кеті обидві були…

– Відьмами? Так, – Келлі зітхнула. – Всі жінки мають певний багаж відьомської сили, Кіт Касвелл, але в деяких він просто не має достатньої ваги. Як у тебе.

Кіт кивнула.

– Я не маю нічого. Ні третього ока, ні шостого чуття. Місіс К. подобається відвідувати спіритичні сеанси, та, боюся, вона ходить туди лише заради портвейну та бісквітів. Іноді мені здається, що в моєї матері бувають видіння, та, гадаю, це лише опіум.

– Вона – саме той тип, твоя мати, – безтурботно промовила Мері Джейн і одразу ж змінила предмет розмови, перш ніж Кіт встигла спитати, що вона має на увазі. – Що ти збираєшся робити тепер, констеблю Касвелле? Ти казала, що допоможеш.

Кіт не відповіла. Мері Келлі не зводила з неї очей. Її обличчя смутніло.

– Ну?

– Що я можу зробити? Минулої ночі я дозволила двом жінкам загинути. Яка з мене користь будь-кому? Що я можу змінити? Ми нічого про нього не знаємо, у нас немає зачіпок, немає орієнтирів. – Вона знизала плечима.

Келлі встала, погордлива, як королева.

– Коли припиниш своє скиглення, приходь та знайди мене. Усі твої жалощі до самої себе нікому не допоможуть – а він знову отримає те, чого хоче, без чого не може. Тож не надто барися.

Кіт проводила її до дверей і стояла на порозі, дивлячись, як Мері Джейн простує нічною вулицею все далі й далі і нарешті зникає за рогом. Кіт чекала, обнявши себе за плечі, так, ніби та, інша жінка могла повернутися до неї, могла зглянутися. Такою безпорадною і беззахисною вона не почувалася навіть тоді, коли занедужала матір. Тоді вона знала, що має робити, і це було не лише очевидним – від цього залежало життя. Тепер же вона не може навіть змусити себе міркувати над тим, із чого починати справу вайтчепельських відьом.