– Нічого, все гаразд, Неде. Йди.

Вона дивилася, як він іде геть, хитаючись від утоми й страху. Кіт питала себе, чи варто розповісти Мейкпісу, у якому насправді стані перебуває юний констебль. Потім вирішила, що не варто. Вона обіцяла. До того ж бідолашний хлопець не переживе, якщо інформація дійде до Ейрдейла, що – зважаючи, як легко чутки й плітки заразом з правдою просочуються крізь підозріло тонкі стіни відділку – неодмінно станеться. Навіть інші полісмени не гребували знущатися з хлопця без жалю, але Ейрдейл… Ейрдейл був особливим випадком. Було в ньому щось не те. Щось лихе й злостиве, що час від часу проривалося назовні й поставало в усій красі. Кіт не ризикнула б наражати на це Неда Воткінза.

У відділку Кіт привіталася із сержантом на вході, який кивнув у відповідь. Це трохи послабило напруження, що стискало їй груди, відколи Різник буквально вислизнув від неї крізь пальці. Вона не встигла навіть вихопити палицю з рукава, навіть не завдала найпростішого удару тому, хто вбив чотирьох жінок. Вона знала, що її колеги будуть розчаровані, та ще невідомо, скільки взаємних звинувачень доведеться вислухати. Намагаючись передбачити наслідки, вона настільки захопилася, що мало не налетіла на Ебберлайна, прямуючи до кімнати нарад.

– Обережно, хлопче.

– Вибачте, сер.

Ебберлайн не відреагував на її вибачення, і від цього в неї засмоктало під ложечкою. Вона була впевнена: старший інспектор вважає її відповідальною за те, що сталося. Не можна сказати, що вона винуватила його за це: адже його тепер рвали на шматки три стерв’ятники: комісар Воррен, міністр внутрішніх справ Метьюз і помічник комісара Монро, кожен з яких мав особисту думку щодо розслідування цієї справи. Всі троє належали до типу людей, які тільки й уміли, що скаржитися на інших, не пропонуючи жодної конкретної допомоги. Вона гадала, чи ставлення до неї Ебберлайна передасться підлеглим, а ще чи поділяє Мейкпіс думку його колеги. Від гадки про це їй стало зовсім зле, коли вона ступила до кімнати, пропахлої чоловічим потом і повної людей у шоломах, що зустріли її звинувачувальними поглядами.

– Дуже мило з вашого боку приєднатися до нас, Касвелле, – холодним тоном промовив Мейкпіс, і вона не могла збагнути, чи він у такий спосіб виражає невдоволення, чи просто намагається тримати хід справи у звичному руслі – так він звик вітати констебля, який приходив останнім. – Отже, слухайте. Минулої ночі ми мали два близькі за часом виклики, а тепер маємо ще двох убитих жінок. Усі ви можете собі уявити, якими нас виставляє преса і сприймає загал – особливо зважаючи на всі ці листи, що надсилає так званий Різник.