Мейкпіс сказав:

– Її обличчя було цілковито спотворене, живіт розрізаний, ліва нирка зникла.

Кіт відчула, як підступає нудота, сковтнула її і повернулася до обґрунтування своєї думки.

– Вони не узгоджуються між собою, сер. Ці злочини скоєні різними людьми: перші чотири – двома, може, навіть трьома різними вбивцями з метою пограбування, а жінки загинули, тому що чинили опір. Друга серія вбивств – наших дівчат – скоєна одним-єдиним злочинцем, окремо від інших, з більш дивною й темною метою.

– І що це за мета, Касвелле?

– Якби я знав, сер, ми могли би просунутися значно швидше.

Мейкпіс довгим важким поглядом дивився на Кіт, потім знов перевів очі на стіну. Повільно підійшов до неї й почав тасувати фотографії й списки, по-новому розділивши їх на дві групи, по чотири справи в кожній. Кіт відчула піднесення – її душі торкнувся легкий промінь надії.

– Хіба ти не маєш опитувати людей, Касвелле?

ІХ

ІХ

Раннього вечора Кіт прямувала до подвір’я Церкви Христової. У саму церкву входити вона не стала, натомість, пройшовши крізь арку, якою наче роки тому вела її Келлі, рушила до невеличкого скупчення фігурок у дальньому кутку, що тіснилися посеред могильних плит. Їхні вкриті плащем плечі були злегка притрушені снігом.

Група із семи жінок помітила Кейт і почала розповзатися, наче стривожений рій. На щастя, жодна не намагалася – а може, просто не могла – тікати, тож вона пришвидшила кроки й зуміла схопити за руку найближчу. Жодна із жінок не зупинилася, щоб допомогти товаришці – останнім часом дух сестринства сильно занепав, зазначила Кіт.

Жінка із жорстким рудим волоссям, без передніх зубів, зі шрамом, що перетинав лівий кутик губ, плювалася й шипіла, і Кіт уже хотіла дати їй ляпаса, а тоді збагнула, що, мабуть, провела забагато часу серед чоловіків, якщо вважала це виходом із ситуації.

– Елайзо Купер, поводься пристойно, інакше проведеш ніч у буцегарні, подобається тобі це чи ні, – сказала Кіт, і та начебто заспокоїлася – хоча надворі було так холодно, що Кіт не здивувало б, якби повія виявилась не проти безкоштовного ліжка, чотирьох стін і обіцяної тарілочки гарячого супу. – Я шукаю Мері Келлі – досі її шукаю.

Було п’яте листопада. Від ночі подвійного вбивства минуло тридцять п’ять днів. Тридцять п’ять днів, відколи Келлі покинула будинок 3 по вулиці Ледіз-Ментл-Курт і ніби розчинилася в повітрі. Єдиним заспокоєнням було те, що її тіло досі ніде не знайшли. Кіт майже сподівалася, що повія спакувала речі й поїхала з Лондона в безпечніше місце. Але це здавалося малоймовірним. Келлі, як і більшість, була людиною звички. Вона була прив’язана до лондонських вулиць, і недостатньо було загрози смерті й розчленування, щоб змусити її покинути місця, які вона знала найкраще.