– Але мій тато…

– Я ж тут. Я за ним нагляну… Роберте, дорогий мій, що сталося?

Він здригнувся, все не зводячи очей з віддаленого кутка. Мінні ризикнула глянути туди – і нічого не побачила. Вона глибоко зітхнула.

– Чого чекаєш? Йди негайно і приведи себе до ладу. – Тверда рука підштовхнула її до дверей. І хоча Мінні обурювало таке ставлення – схоже, її мачуха забула, що вона вже доросла жінка, – вона не стала опиратися, але зупинилася одразу ж за дверима, почувши, як заговорив батько.

– О, люба, найжахливіша річ – найжахливіша. У будинок проникло зло. Чистісіньке зло. Порожнеча й самотність, втрата будь-якої надії. Жодного сподівання, жодного шансу на спасіння, жодного. Жодного.

– Про що ти кажеш, Роберте? Я не розумію. Що сталося?

– Темна сила… Я не можу пояснити цього, я гадки не маю, як усе це сталося, – воно просто було там, випромінюючи силу, проти якої немає захисту. Принаймні в мене. Більше жодної віри, жодної надії – воно відібрало в мене все. Я пропав, Адо, остаточно пропав. І не знаю, що робити. Я більше нічого не можу вдіяти. Все загинуло.

– Нічого не загинуло! Не будь смішним, Роберте, тобі просто наснився поганий сон – ти переїв за обідом. Трохи свіжого повітря пішло б тобі на користь. Чи, може, нам помолитися разом? Мабуть…

– Ти не розумієш.

Мінні ввірвалася в кімнату.

– Я розумію! Я бачила його!

– Ти теж? О, бідне дитя. Моє бідолашне дитя, – промовив він голосом, позбавленим будь-якого почуття, голосом цілковито виснаженої людини.

Дівчина здригнулася і заперечливо скрикнула:

– Ти не зрозумів, тату! Я бачила його. Я відчувала, що воно зробило з тобою, що намагалося зробити, але… я не дала йому перемогти. Ти можеш боротися з ним, тату, ти повинен боротися, аби знову стати собою. Я знаю, ти можеш! Хай там як, воно вже пішло – бачиш?

Він не зводив погляду з її очей, так, наче йому бракувало сил навіть подивитися в куток, і вона побачила, як жахливо поява цієї істоти змінила його. Але вона відмовлялася миритися з думкою, що ця сумна переміна в її дорогому батькові залишиться назавжди.