Її батько сидів у своєму старому кріслі, та замість того, щоб схилятися над книгами чи розслаблено відкинутись із замисленим виглядом, він сидів прямо, заціпенілий від страху, і не зводив очей з мерзенної істоти, що припала до підлоги в іншому кінці кімнати, в затіненому кутку між вікном і каміном.

І хоча вона не мала для неї імені, Мінні одразу впізнала це зловісне створіння. Ще малою дитиною вона бачила його – чи інше подібне до нього, – коли воно, присівши, ховалося в тіні лісу на межі родинних володінь. Вона пригадала, як, стоячи перед вікном у дитячій, дивилась вниз – на нього. Навіть тоді, не старша за три роки, вона відчула в ньому більшу небезпеку, ніж у гарненьких вогниках, проти яких її завжди застерігали, чи в слинявому скаженому собаці, застреленому на дорозі в неї на очах. І хоча вона знала, що це зло, відчувала до нього більше цікавості, ніж страху. Між ними була скляна панель і цілий простір заднього двору. Вона почувалася безпечно в будинку, поряд з братами, неподалік від матері, яку можна було покликати в будь-який момент, і батька внизу, сама присутність якого наче зводила захисний бар’єр навколо його родини… Ні, тоді вона його не боялася. Але тепер, коли вона бачила цю істоту в будинку, бачила, як заціпенів батько, майже нестерпний жах охопив її.

Вона розтулила рота, щоб закричати, але страх душив її. Потім, хоча вона й прагнула втекти, тривога за батька підштовхнула її вперед, і вона обвила його руками, ховаючи обличчя в нього на грудях, своїм тілом затуляючи зловісну потвору від його очей.

Кілька довгих секунд він не рухався. Він був настільки нерухомий, що, не чуючи і не відчуваючи його дихання, дівчина злякалася, що сталось найгірше. Сльози котилися її обличчям, і вона й надалі стискала батька в обіймах, занадто перелякана, щоб ворушитися – навіть під загрозою смерті. Вона не наважувалася глянути на жахливе створіння, що чаїлося в неї за спиною, сповнюючи кімнату гнітючою атмосферою безнадії. Занадто пізно. Вони були приречені. Вона могла лише сподіватися, що її смерть буде швидкою, і вони двоє возз’єднаються на небесах.

Дівчина почала молитися, сподіваючись, що самі слова володіють цілющою, захисною силою. Це було все, що вона могла зробити.

Час спливав. Вона не знала, чи минуло кілька хвилин, чи кілька годин, коли ввійшла батькова дружина.

– Роберте, любий… Мінні! А ти що тут робиш? Поглянь на себе: у самій сорочці, боса!.. Що, заради Бога, тут коїться?…

Дівчина відчула, як її проти волі відривають від батька.

– Йди до своєї кімнати.