– Нічого такого, – відповіла моя шефиня. – Я ж маю зв’язки.

Вона зупинилася і знаком наказала мені зробити кілька полароїдних знімків, але я була така незграбна з моїм забинтованим пальцем, що вона забрала в мене апарат і зробила все сама. Потім знову взялася за «Пентакс». Коли закінчилася плівка, вона зарядила нову і змусила дівчину знову витягнути Кору Паттерсон.

– Гаразд, – сказала вона, коли закінчилася друга плівка і касета «Полароїда». – То в чому жарт? Вочевидь, ти не можеш проводити розтин, доки вони не відтануть, тож годі твердіти, що вони замерзли на смерть. Хіба не так?

Дені Вашинґтон вагалася.

– Можливо, так, але я підозрюю, що існує ще одна, супутня причина.

– Справді? – Міллі-Лу поклала руку їй на плечі. – Не треба тримати це в собі, люба, ти знаєш, що можеш розповісти мені все.

– Так, певно, що можу. – Дені Вашинґтон вивернулася з-під її руки.

– Ну ж бо, – і далі підлещувалася Міллі-Лу. – Хоча б розкажи мені, чому ти вважаєш, що існує якась супутня причина. Люсі, ти записуєш? – додала вона.

Я помахала їй своїм пораненим пальцем, і вона вмить знайшла в сумочці вузький блокнот і ручку. Усі ми в «Джонсі» вважали сумочку Міллі-Лу дивом природи, не менш приголомшливим, ніж електрика або качкодзьоб.

– Згадай, хто написав тобі ті чудові рекомендації, яких ти потребувала для вступу в медичне училище.

Дівчина зітхнула.

– Ви ж знаєте, це моя майбутня робота.

– Знаю. Я не хочу, щоб у тебе потім були неприємності. Я ніколи цього не допускаю, хіба ж ні?

Дені Вашинґтон похитала головою, хоча й зараз її обличчя не виявляло особливого ентузіазму.