Більшість крижаних брил і уламків на полиці були досить великі, щоб побачити в них частини тіла старого чоловіка. Його голова відкололася одразу під підборіддям – вона лежала ліворуч на ворсистому рушнику. Я бачила кістку, щось багряно-коричневе, вочевидь, м’язи, різні кровоносні судини і жовтуватий підшкірний жир. Його шкіра теж мала жовтуватий відтінок.

– Схоже на поперечний розріз, – подивилася я.

– Мені ж не треба нагадувати вам, дівчатка, що не можна нічого торкатися? – У голосі Дені лунала нотка роздратування.

Я помахала перев’язаним пальцем.

– Я свій урок засвоїла. Що з ним сталося?

– А ви як гадаєте? Хтось його впустив. Одяг втримав його майже всього вкупі, і тільки завдяки йому ми можемо бути впевнені, що знайшли всі уламки.

– «Людина-видимка».[182] Розбита, наче скло. – Міллі-Лу окинула поглядом уламки, потім здивовано звела брови. – А ви справді впевнені, що знайшли всі уламки?

– Це сталося тут, тож так, ми цілком упевнені.

Міллі-Лу постукала ногою.

– Пильнуй, щоб самій не впасти. Навіть не заморожена людина на цементній підлозі переламає собі всі кістки. Якщо тільки тут можна уникнути замороження. Mirabile dictu,[183] але я теж трохи мерзну.

– Алілуя, – промовила я і подалася до дверей.

– Не так швидко. – Моя шефиня дістала із сумочки «Полароїд» і передала мені, потім витягла звідти фотоапарат «Пентакс». – Нам потрібні фотографії обох тіл.

Дені Вашинґтон скептично насупилася.

– Гаразд, я хочу зробити фотографії. Не обов’язково для публікації, але якщо вони й потраплять до друку, твоє ім’я згаданим не буде.

– Для цього знадобиться небияка хитрість, – промовила коронер, не зводячи недовірливих очей з Міллі-Лу, яка почала клацати «Пентаксом».