Не встигли слова злетіти з моїх губ, як до будинку, наче за командою, під’їхала патрульна поліційна машина. Двоє офіцерів, що вийшли звідти, були аж ніяк не в захваті.

Я досі трималася з правильного боку огорожі, тож подумала, що мене не заарештують. А тоді я збагнула, що стискаю в руках сумочку Міллі-Лу з усіма її сюрпризами. Чи існує така річ, як співучасть у проникненні на чужу територію? Допомога і сприяння недозволеній фотозйомці? Злочинна змова з метою перешкоджання поліціянтам? Які були настільки ж великими, наскільки й розлюченими.

– Мій бос, – промовила я, відчуваючи себе Іудою.

– Міллі-Лу, ви ж знаєте, що не можна заходити на місце злочину, – гукнув вищий із двох копів.

Вона озирнулася на них і подарувала їм найяскравішу у світі усмішку. – Я майже закінчила, Тоні. Як ся маєш, Ральфе?

– Серйозно, – сказав Тоні, і з його голосу було чути, що він не жартує. – Негайно, Міллі-Лу, або мені доведеться затримати вас.

– Еге ж, це ми ще подивимось. – Міллі-Лу саме робила знімок через вхідні двері.

– Я рахую до п’яти, – сказав Тоні, пролізаючи крізь діру в загорожі. – Один. Плюс чотири – п’ять, – трьома розмашистими кроками він підійшов до неї й швиденько випроводив її за межі ділянки.

– Та невже? І чого ви ніяк не заспокоїтесь? – промовила Міллі-Лу, відступаючи від нього з гримасою ображеної гідності. – І це після того, як ми стільки значили одне для одного!

– Облиште, – сумно промовив Тоні. – Я мав це зробити. Сусіди дивляться.

– Це Зона пильної сусідської уваги, – вставив другий коп, Ральф. – Вони завжди дивляться.

Вони чемно, але твердо вивели нас на тротуар. До своєї патрульної машини, подумала я, аби сусіди бачили, як нас забирають. Але натомість вони вручили нам штрафну квитанцію. Я була задоволена, доки не побачила суму.