Під час війни наше становище похитнулося і все життя пішло шкереберть, коли згорів Карфакс[76], наш дім на берегах річки Джеймс. Мій дід, тоді уже старезний, загинув у тому вогняному пеклі, а з ним і конверт, який пов’язував нас із нашим минулим. Я й досі пам’ятаю цю пожежу так само чітко, як бачив її, коли мені було сім років: з усіма криками солдат Федерації, вересками жінок, із завиваннями і молитвами негрів. Мій батько був в армії, обороняв Річмонд, і після багатьох формальностей нам із мамою дозволили перетнути лінію фронту, щоб приєднатися до нього.

Після закінчення війни ми всі переїхали на Північ, на батьківщину моєї матері, де я і виріс, до зрілого віку ставши надзвичайно заможним і запеклим янкі. Ані я, ані мій батько так ніколи і не дізналися, що було у нашому спадковому конверті, тож коли я поринув у рутину ділового життя Массачусетса, то втратив будь-який смак до таємниць, які, очевидно, ховалися десь глибоко у корінні мого генеалогічного дерева. Якби ж то я підозрював, у чому вони полягали, то радо б віддав Ексгемський пріорат на поталу плісняві, кажанам і павукам!

Мій батько помер 1904 року, не залишивши жодних настанов ні мені, ні моїй єдиній дитині, Альфреду, десятирічному хлопчику, який виріс без матері. Саме мій син змінив порядок успадкування родинних традицій, бо я міг розповісти йому хіба лише несерйозні здогади про минуле роду, тоді як він, уже бувши офіцером авіації, коли війна занесла його до Англії 1917 року, писав мені про деякі цікаві легенди, що стосувалися наших предків. Вочевидь, у Делапорів була розмаїта і чомусь моторошна історія, бо друг мого сина, капітан Едвард Норріс з Королівського Повітряного флоту, що мешкав біля нашого родинного маєтку в Анчестері, згадував про якісь сільські перекази, за дикістю і неймовірністю до яких могла дорівнятися не кожна літературна вигадка. Сам Норріс, звісно, не сприймав їх усерйоз, але вони зацікавили мого сина і послужили хорошим матеріалом для його листів додому. Саме ці легенди всерйоз привернули мою увагу до заокеанського спадку, вони змусили мене замислитися про те, щоб викупити і відновити родинний маєток, який Норріс показав Альфредові в його мальовничому запустінні, і запропонував придбати його за зовсім незначну суму, оскільки власником будинку був його дядько.

Я купив Ексгемський пріорат 1918 року, але одразу ж був змушений відмовитись, хоча б тимчасово, від планів його реставрувати, бо мій син повернувся з війни безпомічним інвалідом. Упродовж двох наступних років його життя, навіть передавши управління бізнесом своїм партнерам, я не міг думати ні про що інше, крім догляду за ним.