До цього року не було жодних поганих згадок про мій рід, але тоді мусило трапитись щось дивне. Одна хроніка 1307 року згадує де ла Поерів як «проклятих Богом», а серед сільських легенд і взагалі немає нічого, крім злісного і безмежного жаху в оповідях про замок, який було зведено на фундаментах старого храму і пріорату. Оповідки біля вогнища могли змагатися між собою у страхітливості, а боязкі недомовки та похмурі натяки робили їх ще страшнішими. Мої предки поставали демонським кодлом, поруч з якими Жіль де Ре[79] і Маркіз де Сад[80] здавалися невинними дітьми, на них навіть покладали провину за зникнення селян упродовж кількох поколінь.

Найгіршими персонажами, очевидно, були барони та їхні безпосередні спадкоємці; принаймні, найбільше шепотілися саме про них. Якщо ж раптом спадкоємець виявлявся доброчесним, казали, що він помирав таємничою смертю в юному віці, поступаючись місцем типовому потомству. Здавалося, що в роду існує якийсь внутрішній культ, очолюваний його главою, відкритий навіть не для всіх членів родини. В основі цього культу лежав радше характер, аніж кровна спорідненість, бо до нього належали і ті, хто ставав членом родини, одружуючись у прийми. Так, пані Марґарет Тревор із Корнуола, дружина Ґодфрі, другого сина п’ятого барона, стала уособленням нічного жахіття для дітей всієї околиці, демонічною героїнею жахливої старої балади, яку ще й досі пам’ятали біля кордонів Уельсу. Також збереглася в баладах, хоч і з іншої причини, жахлива історія панни Мері де ла Поер, яка невдовзі після одруження із графом Шрусфілда стала жертвою убивства, вчиненого самим графом у спілці зі своєю матір’ю. Священик, якому вони висповідалися в тому, про що не наважилися розповісти світові, відпустив обом убивцям гріх і благословив їх.

Ці перекази і балади, сповнені грубих забобонів, викликали у мене сильну огиду. Особливо мене дратували їхня живучість і така тривала ненависть до мого батьківського роду; хоча закиди щодо жахливих звичок неприємно нагадали один відомий мені скандал з моїм близьким родичем — кузеном, молодим Рендольфом Делапором із Карфакса, який після повернення з Мексиканської війни оселився серед негрів і став жерцем вуду.

Значно менше мене турбували якісь дивні історії про стогони і завивання у відкритій усім вітрам долині під вапняковою скелею; про замогильний сморід після весняних дощів; про якусь бліду штуку, на яку однієї ночі у чистому полі наступив кінь сера Джона Клейвза; про слугу, який збожеволів від побаченого у пріораті при світлі дня. Ці історії здавалися мені просто моторошними баєчками, і водночас я ставився до них цілком скептично. Важче було ігнорувати згадки про зниклих селян, хоча у середньовічному повсякденні такі події і не були чимось надзвичайним. Надмірна цікавість призводила до смерті, і довкола Ексгемського пріорату на стінах тепер зруйнованих бастіонів не одна відтята голова виставлялася на загальний огляд.