Цю зумисну різанину, в якій загинули його батько, троє братів і двоє сестер, селяни щиро виправдовували, а представники закону зробили все можливе, щоб зам’яти справу, так що, уникнувши покарання чи публічного осуду і залишаючись шанованою людиною, злочинець безперешкодно втік до Вірджинії; зазвичай шепотіли про те, що він позбавив ці землі від якогось споконвічного прокляття. Я навряд чи можу навіть припустити, що за відкриття могло призвести до настільки жахливого вчинку. Волтер де ла Поер змалечку мав би знати моторошні чутки про власну родину, тож навряд чи вони могли стати таким несподіваним поштовхом. Чи він став свідком якогось мерзенного давнього обряду, чи наштовхнувся на якийсь страхітливий символ або одкровення в самому пріораті чи його околицях? В Англії він мав репутацію сором’язливого, стриманого молодика. У Вірджинії ж він здавався не стільки злим і жорстким, скільки стривоженим і обережним. У щоденнику іншого шукача пригод, Френсіса Гарлі із Бельв’ю, він згадується як людина надзвичайно справедлива, чесна і тактовна.

22 липня трапилась подія, яка, хоча спочатку й залишилась непоміченою, згодом у світлі подальших подій набула неабиякого значення. Вона була настільки незначною, що нею легко було знехтувати, дивно, що її взагалі зауважили з огляду на обставини; варто пам’ятати, що мешкав я у будівлі практично повністю оновленій, за винятком стін, оточений ретельно дібраним штатом обслуги, і ні я, ні вони не були схильні надумувати собі зайвого.

Зараз же я заледве це пригадую: мій старий чорний кіт, чиї звички я знаю аж надто добре, став дуже стривожений і збуджений, що геть не було на нього схоже. Він без угаву бігав з кімнати у кімнату, увесь час був насторожі і постійно нюшив попід стінами, які були частиною ґотичного компоненту будівлі. Я розумію, наскільки банально це звучить — ніби вірний пес у байці про привидів, який завжди гарчить, перш ніж його хазяїн побачить постать у простирадлі, — а все ж я не міг повністю позбутися тривожного відчуття.

Наступного дня служник поскаржився на неспокій, що поширився на всіх котів у домі. Він прийшов до мене у кабінет, простору західну кімнату на другому поверсі, зі стрілчастими склепіннями, панелями з чорного дуба і тристулковим ґотичним вікном, яке виходило на вапнякову скелю і безлюдну долину; поки він говорив, я побачив свого Ніґера, який скрадався уздовж західної стіни, дряпаючи нові панелі, покладені поверх давнього каменю.

Я пояснив служнику, що мабуть там просто залишився запах старої кладки, невловимий для людських чуттів, але навіть крізь нову дерев’яну обшивку неприємний для чутливого нюху кота. Я справді так вважав, а коли хлопець припустив, що то можуть бути миші чи щури, я відповів, що щури звідси зникли триста років тому і що навіть польові миші з довколишніх ланів, яких тут і так ніколи не було, заледве зможуть пролізти за ці стіни. Того ж таки дня я заскочив до капітана Норріса, який запевнив мене, що було б геть неймовірно, якби польова миша отак раптово і безпричинно опинилася у кам’яному замку.