Кілька історій були надзвичайно яскравими, настільки, що я пошкодував, що замолоду не вивчав порівняльної міфології. Існувало, наприклад, повір’я про легіони перетинчастокрилих демонів, які щовечора навідували відьомські шабаші у пріораті — нібито у садах замку саме для них вирощували величезні врожаї кормових овочів. Але найнеймовірнішою з усіх була драматична оповідь про щурів — про орди паразитів, які висипали із замку через три місяці після трагедії, яка і спричинила його спустошення: брудна, огидна, жадібна армія змітала все на своєму шляху, знищуючи птицю, котів, собак, свиней, овець і навіть безпомічних людей, перш ніж їх шал вдалося стримати. Про цю незабутню навалу існував цілий і цілком окремий цикл легенд, бо щури розсіялися серед сільських хат і принесли із собою прокляття і жах.

З таким багажем знань я зі старечою впертістю взявся до відбудови маєтку моїх предків. У жодному разі не варто думати, що ці історії сформували психологічну атмосферу довкола мене. До того ж мене постійно підбадьорював і заохочував капітан Норріс, а також допомагали любителі старовини з мого оточення. Через два роки після початку робіт, коли відновлення замку було завершене, я оглядав просторі покої, обшиті дерев’яними панелями стіни, склепінчасті стелі, стрілчасті вікна і широкі сходи з гордістю, яка цілком компенсувала чималу вартість реставрації.

Кожна середньовічна деталь була майстерно відтворена, а нові деталі — майстерно вписані в оригінальні стіни і фундаменти. Отже, оселю моїх предків було відновлено, і тепер усе, чого я прагнув, — це нарешті обілити репутацію роду, який обривався на мені. Я планував постійно тут мешкати і довести, що де ла Поер (бо я знову повернувся до оригінального написання прізвища) не такі, якими їх змальовують легенди. Моє життя мало бути приємним ще й тому, що, попри свій середньовічний вигляд, Ексгемський пріорат став повністю оновленим, тож у ньому не було ні паразитів, ані привидів.

Як я вже казав, до замку я переїхав 16 липня 1923 року. Моя челядь складалася із семи слуг і дев’яти котів, яких я неймовірно любив. Мій найстарший кіт, Ніґер, мав сім років і приїхав зі мною з Болтона, штат Массачусетс; інших я надбав, мешкаючи в родині капітана Норріса, поки тривали роботи з реставрації пріорату.

П’ять днів наше життя плинуло цілком спокійно, я збавляв час, переважно систематизуючи інформацію про свою родину. Тепер я мав деякі ґрунтовні записи про останню трагедію і втечу Волтера де ла Поера і вважав, що то були такі самі записи, як і ті, що зникли серед наших спадкових документів під час пожежі у Карфаксі. Здається, мого предка небезпідставно звинувачували у вбивстві усіх членів своєї сім’ї, коли ті спали, окрім лише чотирьох довірених слуг. Це сталося приблизно через два тижні після вражаючого відкриття, яке його повністю змінило, але яке він не довірив нікому, окрім слуг, які йому допомагали і опісля втекли разом із ним — до місцевого ж люду долинули хіба що непевні натяки.