Ось і все, що я знав, перш ніж моє наполегливе розпитування змусило мого дядька показати мені нотатки, які, зрештою, і спонукали нас розпочати жахливе розслідування. Коли я був дитиною, той покинутий будинок так і стояв порожнім, в оточенні недоглянутих, покручених, химерних старих дерев, високої, незвично бляклої трави і просто потворних бур’янів на високій терасі подвір’я, на якому ніколи не співали птахи. Хлопчаками ми облазили всю ту місцевість, я досі пам’ятаю свій дитячий страх не лише перед тривожною нетутешністю моторошних рослин, але й перед зловісною атмосферою і запахом занедбаного дому, незамкнені передні двері якого ми нерідко відкривали, щоб полоскотати собі нерви. Більшість невеликих віконець були розбиті, а невимовний дух запустіння витав над трухлявими панелями, розхитаними внутрішніми віконницями, відклеєними шпалерами, обсипаним тиньком, хисткими сходами і поламаними меблями, які ще зосталися. Відчуття жаху посилювали пил і павутиння, і потрібно було бути сміливим, щоб наважитися піднятися сходами на горище, помережаний кроквами простір якого освітлювався тільки маленькими підсліпуватими віконцями з обох боків на фронтонах і був захаращений уламками скринь, стільців і прядок, так обплетеними павутиною безкінечних років, що вони набули монструозних і жахливих форм.

Але, зрештою, найстрашнішим місцем у будинку було не горище, а глиноземний вологий підвал, до якого ми чомусь відчували найбільшу огиду, навіть попри те, що він повністю виходив на поверхню з боку вулиці, де від людного тротуару його відділяли лише тонкі двері і стіни з прорізаними у них вікнами. Ми ніяк не могли вирішити, чи варто нам туди заходити у пошуках вражень, чи краще уникати підвалу — в ім’я збереження наших душ і здорового глузду. По-перше, тут найсильніше відчувався той жахливий сморід, яким повнився будинок; по-друге, нам не подобалася білувата грибкова порость, яка за дощової погоди влітку вкривала тверду земляну долівку. Ці гриби, схожі на гротескні пародії зелені із двору, були справді жахливими; огидні шаржі на поганки і вертляниці[111], подібних яким ми ніколи і ніде більше не зустрічали. Вони швидко гнили і у певний момент починали світитися слабким фосфоричним сяйвом; тож нічні перехожі іноді говорили про відьомські вогні, що мерехтять за вибитими шибками вікон, з яких сочився сморід.

Ми ніколи — навіть у найшаленішому настрої на Хеловін — не залазили у цей підвал вночі, але й під час денних візитів не раз спостерігали фосфоресценцію, особливо коли день видавався похмурий і вологий. Була там іще одна невловна річ, яку, здавалося нам, ми все-таки помічали — дивна річ, яка, скоріш за все, існувала лише в нашій уяві. Я кажу про якусь розмиту білувату пляму на брудній підлозі — нечітку, рухому, багнисту пляму селітри, яку, здавалося, ми іноді розрізняли серед порослі грибів біля великої печі у підвальній кухні. Іноді нас вражало, наскільки ця пляма схожа, хай і віддалено, на скорчену людську постать, хоча зазвичай такої схожості ми не спостерігали, а іноді не бачили там навіть білого нальоту. Одного дощового дня, коли це враження було особливо сильним, а ще й коли, до всього, мені здалося, ніби я побачив якусь тонку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів із селітристої плями біля печі, я розповів про це дядькові. Він усміхнувся у відповідь на цю вигадку, але, здавалося, його усмішка була навіяна якимись спогадами. Пізніше я почув, що схожий образ згадувався у деяких диких давніх легендах простолюду — образ цей також був пов’язаний із потворними, тваринними формами, яких набував дим із великого комина, і з дивними обрисами, яких іноді набувають деякі звивисті корені, торуючи шлях у підвал крізь розхитані каменюки фундаменту.