II

Дядько не показував мені нотаток і матеріалів стосовно покинутого будинку, які йому вдалось зібрати, аж поки я не став зовсім дорослим. Доктор Віпл був здорового глузду консервативним лікарем старої школи і, незважаючи на увесь власний інтерес до того місця, не квапився заохочувати молодий розум у його потягу до надприродного. Його власна позиція постулювала лише те, що будівля і прилегла територія перебували в стані очевидної антисанітарії і не мала в собі нічого надприродного; проте він розумів, що той захоплюючий ореол, який збуджував навіть його інтерес, у вигадливій свідомості дитини може втілитися у форму найжахливіших асоціацій.

Доктор був неодружений; сивоголовий, чисто поголений, старомодний джентльмен з репутацією місцевого історика, він часто ламав списи у суперечках з такими шанованими полемістами і оборонцями традицій, як Сідні С. Райдер і Томас В. Бікнелл. Він разом зі своїм єдиним слугою мешкав у георгіанському маєтку з дверним кільцем і закутими в металеві перила сходами, який відчайдушно балансував на крутому підйомі Норт-Корт-стріт за старезним цегляним будинком і спорудою колоніальної доби, де його дід — кузен того самого знаменитого капітана Віпла, який спалив озброєну шхуну Ґеспі флоту Її Величності у 1772 році — на законодавчих зборах 4 травня 1776 року голосував за незалежність Род-Айленда. У його бібліотеці з вологим повітрям, невисокою стелею, вкритими цвіллю білими панелями, різьбленнями над каміном і маленькими, затіненими виноградом віконечками зберігались реліквії і записи про його стародавній рід, чимало з яких містили незрозумілі відсилання до покинутого будинку на Бенефіт-стріт. Те моровище було від нас не так і далеко — бо зараз Бенефіт пролягає просто над будівлею суду, де перші поселенці вгризалися у стрімкі схили пагорба.

Коли, зрештою, мій зрілий вік і постійні вмовляння змусили дядька відкрити мені те, що він знав про будинок, я побачив, що переді мною постала доволі дивна хроніка. Крізь усе багатослів’я, численні дати і нудну генеалогію, якими переважно пістрявіли матеріали справи, постійним лейтмотивом уперто проступали трагізм подій і їхня надприродна зловісність, що вразило мене навіть більше, аніж самого пана доктора. Цілком окремі події були беззаперечно пов’язані між собою, а несуттєві, на перший погляд, подробиці могли приховувати безліч страхітливих припущень. Мене охопила нова жагуча цікавість, порівняно з якою моя ж хлоп’яча допитливість блідла, здаючись безглуздою та смішною. Перше ж відкриття спонукало нас до виснажливих досліджень, а зрештою й до моторошного пошуку, який так катастрофічно закінчився для мене і мого родича. Бо останньої миті дядько наполіг на тому, щоб долучитися до ініційованих мною пошуків, а після єдиної ночі у тому будинку вже більше не повернувся на світ божий. Я почуваюсь самотньо без тієї доброї душі, довгі роки життя якої були позначені шляхетністю, чеснотами, добрим смаком, великодушністю і вченістю. Щоб ушанувати його пам’ять, я спорудив мармурову урну на цвинтарі церкви Святого Іоана — на місці, яке так любив По, у затінку величезних верб на пагорбі, де склепи і надгробки упокорено туляться поміж білим громаддям церкви та стінами будинків і банків на Бенефіт-стріт.