Вільям Гарріс, тепер глибоко переконаний у геть нездоровій атмосфері свого помешкання, нарешті почав замислюватись над тим, щоб виїхати з будинку і назавжди його зачинити. Знайшовши тимчасове житло для себе з дружиною у щойно відкритому готелі «Золотий м’яч», він розпорядився звести новий, комфортніший дім на Вестмінстер-стріт, у районі нової забудови за Великим мостом. Там у 1785 році народився його син Дьюті; там він з родиною й жив, аж доки розширення комерційної забудови не змусило їх перебратися назад на інший берег річки, угору пагорбом до Енджел-стріт, у новий житловий район Іст-Сайд, де покійний Арчер Гарріс у 1876 році збудував свій розкішний, але недоладний особняк з мансардою. Вільям і Фібі не пережили епідемії жовтої лихоманки у 1797 році, Дьюті ж виріс під опікою свого кузена, Ратбона Гарріса, сина Пелеґа.

Ратбон був практичним чоловіком і здавав будинок на Бенефіт-стріт в оренду, проігнорувавши бажання Вільяма зачинити його назавжди. Він вважав своїм обов’язком опікуна якнайбільше заробити на хлопцевій власності, тож не надто переймався смертями і хворобами, через які орендатори швидко змінювали один одного, чи постійним наростанням антипатії, хоча загальне ставлення до будинку і так завжди позначалося нею. Мабуть, він відчув хіба що досаду, коли 1804 року муніципалітет наказав йому обкурити приміщення сіркою, смолою і камфорою через чотири резонансні смерті, ймовірно, викликані лихоманкою, епідемія якої тоді уже пішла на спад. Казали, що від того місця відгонить пропасницею.

Самого Дьюті не дуже хвилювала доля будинку, бо, подорослішавши, він став військовим і гідно служив на кораблі Пильний під командою капітана Кахуна під час війни 1812 року. Він повернувся живим-здоровим, у 1814 році одружився і став батьком саме тієї достопам’ятної ночі 23 вересня 1815 року, коли сильний шторм залив водами бухти половину міста, при цьому один шлюп проплив угору аж до Вестмінстер-стріт, так що його щогли ледь не билися у вікна Гарріса на символічне підтвердження того, що новонароджений хлопчик, Велкам[114], справді син моряка.

Велкам не пережив свого батька, він славно загинув під Фредеріксбурґом у 1862 році. Ані він, ані його син Арчер не знали про покинутий будинок нічого, окрім того, що це старі руїни, які неможливо здати в оренду — ймовірно, через ветхість і гнилісний запах, яким просякла старезна будівля. Його й справді ніхто більше не винаймав після низки смертей, що сягнули піку в 1861 році, однак забулися у тривогах війни[115]. Каррінґтон Гарріс, останній представник роду по чоловічій лінії, знав про будинок лише те, що це покинуте і дещо колоритне джерело легенд, аж доки я не розповів йому, в чому річ. Якщо раніше він мав намір зрівняти його із землею і звести на його місці багатоквартирний будинок, то, ознайомившись із моїми записами, проклав туди водогін і почав здавати в оренду. Більше не було проблем з тим, щоб знайти нових мешканців. Жах пощез.