Церква ледве освітлювалась ліхтарями, бо більша частина натовпу вже покинула її. Люди рухалися бічною навою між рядами високих лав до люка підземелля, який просто перед кафедрою огидно зяяв порожнечею, і безгучно зникали там. Я почав бездумно спускатися вичовганими сходами всередину темного, задушливого склепу. Хвіст цієї нічної процесії страхітливо звивався, а дивлячись, як він вповзає до похмурого склепу, я жахався ще більше. Тоді помітив, що у підлозі гробниці є прохід униз, до якого заходила ця юрба, і за мить разом з усіма я вже спускався зловісними східцями з неотесаного каменю; вузькі спіральні сходи були вологими і відгонили чимось дивним, вони безкінечно закручувалися вниз, у нутрощі пагорба, повз одноманітні стіни, складені з зіпрілих каменів, вкритих потрісканим тиньком. Це був мовчазний, неймовірний спуск, і вже минуло чимало часу, коли я зауважив, що стіни і сходи змінилися, стали ніби витесаними із суцільного каменю. Найбільше мене непокоїло те, що незлічимі кроки не породжували жодного звуку чи відлуння. Спуск тривав уже вічність, аж нарешті я побачив кілька бічних проходів чи то нір, які вели з незвіданих глибин темряви у цю шахту опівнічної містерії. Невдовзі їх стало напрочуд багато, цих бісівських катакомб, що таїли в собі невідому загрозу; різкий запах тліну, що линув з них, став майже нестерпним. Я розумів, що ми вже мали б спуститися вниз через усю гору і опинитися нижче рівня самого Кінґзпорта, і здригнувся від думки про те, наскільки стародавнім має бути це містечко і наскільки воно поточене червами підземного зла.

Тоді я побачив відразливе мерехтіння тьмяного світла і почув ледь вловиме плюскотіння вод, які ніколи не знали сонця. Я знову здригнувся, бо мені не подобалось те, що принесла із собою ця ніч, і всередині мене зринуло гірке бажання, щоб предки не заповідали мені з’явитись на цей прадавній ритуал. Коли прохід і східці поширшали, я почув інший звук — тоненький, плаксивий перелив тендітної флейти; і тут переді мною раптово відкрився безмежний обшир підземного світу — розлоге, поросле грибами узбережжя, освітлене стовпом хворобливо-зеленавого полум’я, що виривалося з його надр, омите маслянистими водами широкої річки, яка плинула зі страшних і незнаних безодень, щоб влитись у найчорнішу затоку незапам’ятного океану.

Непритомніючи і хапаючи ротом повітря, я дивився на диявольський Еребус отруйних грибів, лепрозні вогні і огидні води, я бачив, як юрби у накидках ставали півколом перед вогняним стовпом. То був воістину Йоль, старіший за людство і який переживе людство; первісний ритуал сонцестояння, провіщення приходу весни з-поза сніжних обріїв; ритуал вогню і вічної зелені, світла і музики. І в цьому стигійському[103] ґроті я бачив, як мої супутники здійснюють ритуал, поклоняючись величному полум’яному стовпу, вкидаючи у темні води пригорщі гидотних рослин, які зеленаво зблискували хлорним вогнем. Я бачив усе це, а також бачив щось аморфне — воно сиділо навпочіпки віддалік від світла і пронизливо насвистувало на флейті; і крізь ці звуки мені вчувалося приглушене лопотіння крил у нудотній темряві, в якій годі було щось розгледіти. Але найбільше мене лякав стовп полум’я, який палахкотів, немов вулкан з бездонних і незміримих глибин, не відкидаючи жодних тіней, як то належало б нормальному вогню, вкриваючи поросле селітрою каміння огидною, отруйною мідянкою[104]. У всьому кипучому полум’ї не було і крихти тепла, лише липкий холод смерті і тліну.