Хоч я й не вірив у всі ці безглузді забобони, однак такі речі викликали у мене дивне передчуття, яке лише посилилось після прочитання кількох геть не пов’язаних між собою газетних вирізок, що стосувалися смертей у покинутому будинку, — одна з Провіденс Ґазетт&Кантрі-Джорнел за 12 квітня 1815 року, а інша з Дейлі Транскріпт&Кронікл за 27 жовтня 1845 року, — кожна з яких ретельно описувала вкрай страхітливу подію, ще жахливішу і прикметнішу від того, що це трапилося двічі. В обох випадках — 1815 року то була мила бабуся на прізвище Стеффорд, а 1845 року — шкільний учитель середніх літ на ім’я Елеазар Дюфрі — з померлими відбувалися жахливі зміни; їхній погляд склів і ставав безтямним, і обоє вони намагалися вкусити свого лікаря за горло. Ще цікавішим, проте, був останній випадок, який поклав край оренді будинку, — серія смертей від недокрів’я, якому передувало швидкоплинне божевілля, коли пацієнт підступно замірявся на життя своїх близьких, намагаючись прокусити їм шию чи зап’ястя.

Це траплялося у 1860 і 1861 роках, коли мій дядько ще тільки починав свою лікарську практику; перш ніж піти на фронт, він встиг чимало почути про це від своїх старших і досвідченіших колег. Що було справді непоясненним, то це те, що жертви — люди неосвічені, бо затхлий будинок у стані цілковитого занепаду більше нікому не вдавалося здати — бурмотіли прокльони французькою мовою, яку вони жодним чином не могли ніде вивчати. Це наводило на думку про бідолашну Рубі Гарріс, яка померла майже століття тому; цей збіг настільки вразив мого дядька, що він вирішив збирати історичні свідчення про будинок, надто ж коли через деякий час після свого повернення з війни почув розповіді очевидців — докторів Чейза і Вітмарша. Я й справді бачив, що мій дядько серйозно про це роздумував, що його тішило моє зацікавлення — зацікавлення неупереджене і близьке його власному, що дало йому змогу обговорювати зі мною речі, з яких решта хіба б посміялася. Його власна цікавість не заходила так далеко, як моя, але він розумів, що це місце було надзвичайним своєю можливістю живити уяву і заслуговувало на згадку хоча б як джерело натхнення у царині химерного і моторошного.

Я ж, зі свого боку, був схильний сприймати всю цю історію цілком серйозно і відразу ж почав не лише вивчати існуючі свідчення, але й, наскільки це було можливо, самостійно збирати нові. Я не раз розмовляв зі старим Арчером Гаррісом, тодішнім власником будинку, перш ніж він помер 1916 року, і отримав від нього і його тоді ще живої сестри, незаміжньої Еліс, цілком достовірне підтвердження всієї інформації про його родину, яку зібрав мій дядько. Проте коли я поцікавився, який зв’язок із Францією чи французькою мовою може мати будинок, вони зізналися, що настільки ж необізнані у цьому питанні, як і я. Арчер взагалі нічого не знав, а панна Гарріс могла розповісти лише про натяки і згадки, які колись чув її дід, Дьюті Гарріс, і які могли пролити на все це хоч трішки світла. Старий моряк, який на два роки пережив загибель свого сина Велкама у битві, сам легенди не знав, але пригадував, що його перша нянька, старенька Марія Роббінз, здавалося, щось здогадувалась про природу франкомовних марень Рубі Гарріс, які вона часто чула впродовж останніх днів нещасної жінки. Марія жила у тому будинку з 1769 року і аж доки родина не переїхала звідти 1783 року і на власні очі бачила смерть Мерсі Декстер. Якось вона звернула увагу маленького Дьюті на деякі незвичайні обставини останніх хвилин Мерсі, але невдовзі малий забув усе, окрім того, що там було щось незвичайне. А його онука й поготів заледве щось пам’ятала. Їх із братом не так сильно цікавив будинок, як Керрінґтона, Арчерового сина, який був теперішнім його власником і з яким я й поговорив після своїх досліджень.