Нарешті, спокусившись дядьковою пропозицією, я вирішив обстежити місцевість затемна, тож однієї буремної ночі промінь мого електричного ліхтарика пробіг пліснявою підлогою з її дивно викривленими фосфоресцентними грибами. Тієї ночі те місце так дивно на мене подіяло, що я був майже готовий до того, що побачив — чи мені здалося, що побачив, — серед білуватих відкладень селітри особливо виразно проступили обриси того, що я в часи, коли був хлопчаком, називав «скорченою фігурою». Її чіткість була просто вражаючою — і що довше я дивився, то сильніше мені здавалося, що я знову бачу тоненьку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів, яка так багато років тому вразила мене того дощового дня.

Над антропоморфною плямою плісняви підіймався слабкий, хворобливий, ледь помітний струмінчик випарів, які, тремтливо зависаючи у вільгості кімнати, здавалося, набували дивовижних обрисів, поступово розвіюючись і здіймаючись угору пітьмою величезного комина, залишаючи за собою шлейф смороду. То було направду жахливо, тим моторошніше для мене, що я знав про це місце. Відкинувши думку про втечу, я спостерігав за тим, як розсіюється те марево, — і коли я дивився на нього, то відчував, що й воно дивиться на мене невидимими очима. Коли я розповів про це дядькові, він неабияк розхвилювався і після напруженої години роздумів прийняв чітке і радикальне рішення. Обміркувавши всю важливість цієї справи і значущість нашої в ній участі, він наполіг, щоб, невсипно чатуючи у запліснявілому і порослому грибком підвалі, ми разом розкрили, а в разі можливості і знищили жахіття того будинку.

IV

У середу, 25 червня 1919 року, з дозволу Каррінґтона Гарріса, з яким ми, проте, не ділилися здогадами стосовно того, що очікуємо там знайти, ми з дядьком принесли до покинутого будинку два складані кріселка і розкладачку, а ще деяку апаратуру, добуту всіма правдами і неправдами за величезні гроші. Вдень ми розставили все це у підвалі, позатулявши вікна папером і маючи намір повернутися сюди увечері для нашого першого чатування. Ми замкнули двері, що вели з підвалу на перший поверх, і забрали із собою ключ до його зовнішніх дверей, щоб ми могли спокійно залишити нашу дорогу і крихку апаратуру, яку ми здобули потаємно і дорогою ціною — на стільки днів, скільки того потребувала наша справа. Ми планували чатувати разом до пізньої ночі, а потім — двогодинними змінами поодинці до світанку, спершу я, а потім мій компаньйон; той, хто не чатує, міг би спати на розкладачці.

Природня завзятість, з якою мій дядько роздобув апаратуру в лабораторіях Університету Брауна і Арсеналі на Кренстон-стріт, а також інстинктивно обраний ним напрям наших пошуків були красномовним свідченням життєвих сил та енергійності цього вісімдесятиоднорічного чоловіка. Ілайг’ю Віппл жив, дотримуючись правил гігієни, які він пропагував як лікар, і якби не подальші події, він би й донині був з нами, живий-здоровий. Лише двоє людей знають, що трапилося насправді, — Каррінґтон Гарріс і я сам. Я мусив розповісти все Гаррісу, бо йому належав той дім і він заслуговував на те, щоб про все дізнатися. Тоді ми також поговорили з ним перед початком наших досліджень, і я відчував, що після смерті мого дядька лише він зможе все зрозуміти і допомогти мені дати необхідні пояснення. Він зблід як стіна, але погодився допомогти і вирішив, що зараз будинок уже можна здавати в оренду.