Цього разу ми залишили двері на вулицю незамкненими, як я це робив у своїх попередніх вилазках, щоб на випадок з’яви, з якою нам не до снаги буде впоратись, мати прямий і зручний шлях до відступу. Задум полягав у тому, що наша тривала і невідступна нічна присутність накличе на нас те зло, що причаїлося у підвалі, хай би яким воно було; ми вважали, що, перебуваючи напоготові, зможемо позбутися тієї істоти тим чи іншим доступним нам способом, як тільки ми її побачимо і зрозуміємо, що воно таке. Ми не мали й гадки, скільки часу піде на те, щоб прикликати і знищити ту істоту. Ми цілком усвідомлювали, що нашу пригоду аж ніяк не можна було вважати безпечною, бо ніхто так само не знав, якою буде сила тієї істоти. Але ми також вважали, що справа варта заходу, і, не вагаючись, вирішили ризикнути самі, знаючи, що пошуки сторонньої допомоги лише виставлять нас на посміховисько і, ймовірно, зруйнують увесь наш задум. Приблизно про це ми і розмовляли — до глибокої ночі, аж доки дрімота стала хилити мого дядька, тож я нагадав йому, що він може дві години поспати.

Коли я самотньо сидів там у досвітні години, на мене війнуло холодом щось схоже на страх, — я кажу самотньо, бо той, хто сидить біля заснулого — направду самотній; він, можливо, самотніший, аніж може собі уявити. Мій дядько важко дихав, його натужним вдихам і видихам акомпонував дощ надворі; долинав й інший звук, який діяв на нерви: далеке крапотіння води десь усередині — навіть у суху погоду будинок був геть просякнутий вологою, а ця злива перетворила його на справжнє болото. Я розглядав уже розхитану, старезну мурівлю стін, підсвічених грибами і слабкими променями, які прокрадалися знадвору крізь затулені папером вікна, і от, коли здавалося, що мене зараз знудить від затхлої атмосфери, я прочинив двері і роззирнувся вулицею, тішачи очі відпочинком від огидних видовищ, а ніздрі — від задушливого повітря. Мої чатування все так само нічим не винагороджувалися, я повсякчас позіхав, і тепер моя втома брала гору над страхом.

Раптом мою увагу привернуло те, як мій дядько почав ворушитись уві сні. Під кінець першої години сну він уже неспокійно крутився на ліжку, але зараз дихав якось дивно — уривчасто, сапаючи, ніби страждав на ядуху. Я посвітив на нього електричним ліхтариком і побачив, що він повернувся до мене спиною, тож я підвівся і, обійшовши ліжко, знову посвітив на дядька, щоб упевнитися, що йому не зле. І побачене дивно мене занепокоїло, зважаючи, що в тому не було нічого особливо незвичного. Очевидно, цю стурбованість спричинила асоціація поміченої мною дивної обставини з моторошною природою і нашого місцеперебування, і самого завдання, бо в обставині як такій не було нічого страшного чи неприродного. Річ була лише в тому, що обличчя мого дядька виражало збудження — безсумнівно, через химерні сни, навіяні цим будинком, — воно виказувало геть не властиве йому почуття тривоги. Зазвичай дядькове обличчя виражало доброту і непорушний спокій, тепер же на ньому відбилася боротьба одночасно кількох найрізноманітніших емоцій. Загалом, думаю, що саме те розмаїття емоцій мене і стурбувало. Мій дядько, який все натужніше сапав і зводив дух, тепер розплющив очі; нараз мені здалося, що в ньому поєдналося багато людей, і щось у його рисах дивним чином робило його не схожим на самого себе.