Лише внутрішня дисциплінованість врятувала мене тоді від божевілля. Я муштрував себе, готуючись до вирішального моменту, і ця підготовка вберегла мене. Не вгледівши у випарах зла, які клубочились переді мною, матерії, досяжної для впливу вогню чи хоча б хімії, а тому й проігнорувавши вогнемет, який поблискував ліворуч від мене, я пустив струм через трубку Крукса і сфокусував на цьому видиві безсмертного богохульства наймогутніше ефірне випромінювання, яке людська рука будь-коли викликала із надр і потоків сущого. Здійнявся синюватий дим, пролунав оглушливий тріск, і жовтаве світіння почало тьмяніти. Але тоді я зрозумів, що це потьмарення спричинив контраст світла, а випромінювання з мого апарата не справили жодного ефекту.

Тоді, посеред цього диявольського видовища, я побачив новий жах, від якого з моїх вуст зірвався крик і який змусив мене, зашпортуючись і похитуючись, кинутися до незамкнених дверей, які виходили на тиху вулицю, не надто переймаючись тим, які надприродні жахи я випускаю у цей світ, що про мене подумають і як мене засудять люди. У тому тьмяному змішанні синього і жовтого постать мого дядька почала моторошно розріджуватись, і суть того, що діялося, годі описати, бо на місці зниклого обличчя переливалася така зміна образів і особистостей, що тільки божевілля могло б їх осягнути. Він був одночасно дияволом і множинністю сутностей, склепом і карнавалом. Освітлене мерехтливим промінням, його драглисте обличчя приміряло на себе десять — двадцять — сотню образів, воно шкірилось, розтікаючись по землі разом із тілом, яке тануло, як лій, у карикатурних подобах леґіонів знайомих чужинців.

Я розрізняв риси роду Гаррісів — чоловіків і жінок, дорослих і дітей, риси інших людей — старих і молодих, грубих і витончених, знайомих і незнайомих. На мить там промайнула спотворена пародія на мініатюру із зображенням нещасної Рубі Гарріс, яку я бачив у музеї Школи дизайну, іншим разом, здається, я вловив кістлявий образ Мерсі Декстер, яку пам’ятав ще з картини у будинку Каррінґтона Гарріса. Це було страхітливо і виходило за межі будь-якого розуміня; це тривало аж до кінця, коли дивовижна суміш образів слуги і дитини заколихалась над порослою грибами підлогою, на якій розлилося ціле озеро зеленавого слизу, здавалося, що ці хисткі риси ніби борються поміж собою, намагаючись утворити щось, що б нагадувало добродушне обличчя мого дядька. Я тішу себе думкою, що тоді він ще був там, що він намагався попрощатися. Мені навіть здається, що, перш ніж вискочити назад на вулицю, я також вичавив слова прощання зі свого пересохлого горла; крізь двері услід за мною на политий дощем тротуар прослизнув тоненький струмінь випарів.