Розмова з дядьком теж трохи розвіяла моє дивне передчуття, і вже я, своєю чергою, скорився дрімоті і вклався спати. Мій дядько зараз здавався дуже бадьорим і охоче заступив на свою варту, навіть незважаючи на те, що через жахіття прокинувся задовго до кінця своїх законних двох годин. Мене швидко здолав сон, і я майже одразу провалився у дуже неспокійні сновидіння. Я відчував космічну, бездонну самотність; лежав закутий у в’язниці, і на мене з усіх боків тисла ворожість. Я був зв’язаний, з кляпом у роті, і мене катувало далеке відлуння криків тих багатьох, хто прагнув моєї крові. Обличчя мого дядька, яке там зринало, на відміну від яву, викликало у мене жахливі асоціації, і я пригадую марну боротьбу і намагання закричати. Це був не найприємніший сон, і спершу я навіть зрадів, що якийсь несамовитий крик вирвав мене з обіймів сновидіння і повернув у чистий і ясний довколишній світ, в якому кожна річ перед моїми очима постала з надзвичайною чіткістю і реалістичністю.

V

Я лежав спиною до дядькового стільця, тож, раптово прокинувшись, побачив лише двері на вулицю, вікно, ближче до північного боку, стіну, підлогу і стелю у північному кутку; все це з моторошною чіткістю закарбувалося у моєму мозку крізь спалах, яскравіший, ніж світіння грибів чи освітлення вуличних ліхтарів знадвору. Світло було не сильним, а радше навпаки — при ньому навіть не можна було б читати. Але його було досить, щоб і я, і ліжко, на якому я лежав, відкидали тінь на підлогу, і це жовтаве світло мало якусь усепроникну силу, що наводила на думки про речі набагато могутніші, аніж звичайне світіння. Я усвідомив це з якоюсь неприродною чіткістю, навіть попри те, що два інші мої чуття несамовито страждали від подразнень. У моїх вухах ще досі лунали відголоски того жахливого крику, а ніздрі тремтіли від смороду, який заповнив це місце. Мій розум, стривожений так само, як і чуття, зрозумів, що відбувається щось геть незвичайне; я майже мимоволі зірвався на ноги і повернувся, щоб схопити ті знаряддя нищення, які ми залишили напоготові біля плями плісняви поблизу печі. Ще обертаючись, я заздалегідь жахався того, що можу побачити, бо той голос, що верещав, належав моєму дядькові, і я не знав, від якої загрози мені зараз доведеться нас із ним захищати.

А все ж те, що я побачив, виявилося жахливішим за те, що я боявся побачити. То був жах за межами всіх жахіть, то було осердя найнеймовірнішого жаху, який космос приберігає для дрібки проклятих нещасливців. На зарослій грибами землі клубочилось пароподібне трупне світіння, жовтаве і хворобливе, яке нуртувало і надималося, утворюючи гігантську подобизну з хисткими обрисами напівлюдини і напівпотвори, крізь які я міг бачити комин і піч позаду. Воно все було всіяне очима — хижими і насмішкуватими, а зморшкувата комахоподібна голова вгорі витончувалась до струменя мли, який звивався гнилизною і, зрештою, зникав у комині. Я кажу, що бачив усе це, але насправді лише потім, у своїх спогадах я зміг чітко відтворити картину, як воно набувало своєї форми. Тоді ж переді мною висіла лише вируюча, трохи фосфоресцентна хмара огиди, яка здіймалася з грибів, огортаючи і розчиняючи до гидотної в’язкості єдине, на чому була сфокусована уся моя увага. Я говорю про мого дядька — шановного Ілайг’ю Віппла, який зараз із почорнілим, розмитим обличчям шкірився, щось бурмотів до мене і простягав свої пазуристі лапи, щоб роздерти мене у шалі, яким охопив його цей жах.