І зараз, згадуючи все те, що йому довелося побачити, відчути чи осягнути, Мелоун утвердився в намірі зберегти таємницю того, що змогло перетворити безстрашного бійця на легкодухого невротика, а старі цегляні нетрі з їхніми морями темних похмурих облич — на нічні жахіття і зловісні знамення. Уже не вперше йому доводилося приховувати свої почуття — бо чи ж не був сам факт його занурення у багатомовну безодню нью-йоркського дна примхою, якій не було логічного пояснення? Що він міг розповісти пересічним людям про давні відьомські ритуали і химерні дива, які постали перед його проникливим зором у тому казані отрути, де все розмаїття покидьків із мерзотних давноминулих віків змішувало свою отруту й увічнювало невимовні жахи? Він бачив пекельне зелене полум’я потаємних див у цьому крикливому, пістрявому людському хаосі, який на позір був пожадливим, але всередині — нуртував блюзнірством, тож просто люб’язно усміхався, коли всі його знайомі у Нью-Йорку кпили з його експерименту з роботою у поліції. Вони уїдливо і цинічно відгукувались про його фанатичну гонитву за незнаними таємницями і запевняли, що у наші дні в Нью-Йорку не зосталося нічого, окрім дешевої вульгарщини. Один із них навіть побився об заклад на кругленьку суму, що, незважаючи на низку чудових публікацій у Дублін Ревю, які свідчили на його користь, той не зможе написати справді цікавої історії про життя нью-йоркського дна; і зараз, озираючись назад, він усвідомлював ту безмежну іронію, яка справдила слова цього пророка, водночас потаємно спростувавши сам їхній сенс. Жах у тій формі, в якій він його запам’ятав, не міг лягти в основу історії, бо подібно книжці[123], якось згаданій Едґаром По, «es lässt sich nicht lesen» — її неможливо буде прочитати.

II

Мелоун у феномені буття завжди вбачав нотку якоїсь прихованої містичності. Замолоду він бачив у речах недоступну іншим красу і здатен був її відчувати, він був поетом; але через бідність, недолю і життя емігранта предметом його зацікавлень стали похмуріші речі, і він здригнувся від багатоликості зла у довколишньому світі. Повсякденність для нього перетворилася на фантасмагорію гнітючих моторошних досліджень: то чітко окреслених і вишкірених у відвертій погрозі, достоту у стилі Бердслі[124], то лише у вигляді натяків на жах за межами найзвичайнісіньких явищ і речей, немов на витонченіших, не таких очевидних витворах Ґюстава Доре[125]. Йому нерідко спадало на гадку, яким великим милосердям є те, що більшість високоінтелектуальних людей посміюються з подібної містики; бо, стверджував він, якщо вищі уми будь-коли зможуть увійти у тісний контакт із таємницями, які бережуть прадавні примітивні культи, невдовзі наслідки не лише зашкодять нашому світові, але й поставлять під загрозу саму цілість Всесвіту. Всі ці розмірковування були, безсумнівно, похмурими, але вроджена бездоганна логіка і тонке почуття гумору легко їх врівноважували. Мелоуна цілком задовольняло те, що ці ідеї залишалися лише невиразними, забороненими видіннями, звичайною грою, якою можна було знехтувати; істерія спіткала його лише тоді, коли почуття обов’язку привело його до пекельних одкровень, надто несподіваних і надто жахливих, щоб їх уникнути.