Мелоун у цій справі віднайшов ледь помітний слід таємниць, жахливіших за всі гріхи, в яких звинувачували містян і на які скаржилися священики і філантропи. Як людина, в якій уява поєднувалася з науковим знанням, він усвідомлював, що сучасні люди в умовах беззаконня у повсякденні і ритуальному світогляді неминуче скотяться до повторення найтемніших моделей інстинктивної поведінки часів примітивного, напівмавпячого варварства; з цікавістю антрополога він часто спостерігав за процесіями молоді, які ширили довкіллям співи і прокльони, — із затуманеними очима, з пожертими віспою обличчями, вони тинялися районом у темні досвітні години. Скрізь можна було побачити гурти цих молодиків; іноді під час підозрілих чатувань на розі вулиць, іноді на порогах будинків, коли вони на дешевих інструментах награвали якісь мотиви, іноді у п’яній дрімоті, чи за непристойними розмовами за столиками кафетерію біля Бороу-Холл, а іноді вони перешіптувались, гуртуючись довкола облізлих таксівок, припаркованих під високими ґанками занедбаних і напівзруйнованих старих будинків. Вони лякали і вражали його більше, ніж він наважувався зізнатися своїм колегам з відділку, бо йому у них вбачався якийсь жахливий знак таємної общини; якоїсь диявольської, потаємної і прадавньої спільноти, масштаби якої явно виходили за межі нескінченної маси фактів, звичок і вчинків, настільки сумлінно занотованих поліцією. Він відчував, що вони очевидно належать до якоїсь жахливої і первісної традиції; адепти уламків винищених і забутих культів і ритуалів, старіших за людство. На це натякали чіткість та узгодженість їхніх дій, це виявлялося у строгому порядку, прихованому під удаваним безладом. Він недарма читав такі трактати, як Відьомські культи у Західній Європі пані Мюррей[128], і знав, що аж до недавнього часу серед селян і фермерів точно зберігалася традиція їхніх страхітливих і втаємничених зборищ і оргій, які сходили ще до темних релігій, сповідуваних аріями[129], і знайшли відображення у популярних легендах у вигляді чорних мес і відьомських шабашів. Він ні на мить не припускав, що ці пекельні пережитки старої турансько-азійської[130] магії і культів родючості померли, і часто думав над тим, наскільки деякі з них можуть бути старішими і похмурішими за найгірші з оповідок, які переказують лише пошепки.

III

Мелоун опинився у гущі подій Ред-Гука через справу Роберта Сайдема. Сайдем був освіченим спадкоємцем давнього голландського роду, від народження мав достатні кошти, аби особливо не перейматися питанням заробітку, і мешкав у просторій, але погано збереженій садибі, яку його дід звів у Флетбуші, коли селище було не більш ніж мальовничою купкою зведених у колоніальному стилі хатинок, які стояли довкруж увінчаної дзвіницею і повитої плющем реформістської церкви з обгородженим нідерландським кладовищем. У цьому усамітненому домі, віддалік Мартенз-стріт, посеред зарослого віковими деревами двору ось уже шість десятиліть Сайдем читав і роздумував про прочитане, окрім єдиного періоду ще півстоліття тому, коли він помандрував до Старого Світу і на добрих вісім років зник з поля зору. Він навіть не міг дозволити собі мати слуг, і лише вряди-годи хтось порушував його цілковиту самотність; він не мав близьких друзів, а нечастих відвідувачів приймав у одній із трьох кімнат першого поверху, де підтримувався відносний порядок, — у просторій, бібліотеці з високою стелею, всі стіни якої були заставлені полицями з обшарпаними книжками — важкими і давніми, вигляд яких викликав невиразне відчуття огиди. Селище все розросталося і поступово злилося з Брукліном, але для Сайдема це нічого не означало, і сам він теж все менше і менше означав для міста. Старші люди ще іноді впізнавали його на вулицях, але для більшості сучасного населення він був лише опасистим старим диваком зі скуйовдженим сивим волоссям, колючою бородою, засмальцьованим чорним одягом і костуром із золотою голівкою, на якого озиралися люди, — ото й усього. Мелоун не знав його особисто, аж доки не зустрівся з ним у службових справах, але йому доводилося чути про нього як про серйозного авторитета у тому, що стосується середньовічних забобонів, і він якось навіть хотів погортати його миттєво розкуплену працю про Кабалу і легенду про доктора Фаустуса, який його друг цитував з пам’яті.