Враз з одного зі склепінчастих тунелів, що вели у безкінечність, почувся демонічний гуркіт і шум міхів блюзнірського органа, який надламним сардонічним басом викашлював і хрипів диявольські насмішки. Миттєво все довкола заметушилось, утворюючи щось на кшталт церемоніальної процесії, і страхітливе стовпище подибуляло на поклик звуку — цап, сатир і егіпан, інкуб, сукуб і лемур[154], кособока жаба і безформна амеба, молільник із собачою мордою[155] і безмовна тінь пітьми викроковували під проводом голої світної потвори, яка перед тим сиділа навпочіпки на різьбленому золотому троні, а тепер крокувала попереду, тримаючи в руках задубілий труп огрядного стариганя. Дивні темношкірі чоловіки непристойно витанцьовували, і вся колона біснувалася і стрибала у нападі діонісійського шалу. Мелоун зробив кілька кроків їм услід, безтямний і задурманений, не розуміючи, на якому світі він перебуває. Тоді він повернувся, спіткнувся і сповз на холодний вологий камінь, хапаючи ротом повітря і здригаючись під розкотисті хрипи диявольського органа, а завивання, барабанний грім і вереск божевільної процесії все слабнув і слабнув.
Він заледве чи усвідомлював наспівні жахіття і огидний скрекіт віддалік. Коли-не-коли крізь чорні склепіння до нього долинали завивання чи крик ритуального екстазу, аж раптом почулося моторошне грецьке замовляння, текст якого Мелоун прочитав над кафедрою старої церкви.
«О друже і супутнику ночі, ти, веселящийся во лаї собачім (тут здійнялося пронизливе виття) і крові пролитій (тут невимовні звуки вторили замогильному вереску), гуляющий посеред тіней межи гробами (тут почувся свист), берущий кров а пак дающий страх смертним (короткі, різки викрики з міріадів горлянок), Ґорґо (повторено відлунням), Мормо (повторено з екстазом), тисячолика луна (зітхання і трелі флейт), соблаговоли прийняти наші подношенія!»
Коли наспіви стихли, здійнялися радісні крики, в яких майже потонуло деренчання надламаного органного басу. Тоді почулося зітхання безлічі горлянок, а слідом — ціла какофонія гавкоту і бекання, що злились у слова — «Ліліт, Велика Ліліт, узри Нареченого!» Знову крики, а потім відголоски боротьби і чітке відлуння кроків того, хто біг. Кроки наближалися, і Мелоун підвівся на лікті, щоб поглянути.
Сяйво у підземеллі, яке, було, зменшилося, зараз знову посилилося; у цьому демонічному світінні з’явилася постать втікача, якому б не належало бігти, відчувати чи дихати — задубілий, огидний труп товстого стариганя, якого вже не потрібно було нести; його оживили пекельні чари ритуалу, який щойно звершився. За ним гналась гола реготлива фосфоресцентна істота, яка сиділа на різьбленому п’єдесталі, а ще далі мчали темношкірі чоловіки і вся та мерзенна зграя мерців. Труп збільшував відстань між собою і переслідувачами і, здавалося, цілеспрямовано мчав, напружуючи кожен свій зогнилий м’яз, щоб дістатися до різьбленого золотого п’єдесталу, який, очевидно, був для нього питанням життя і смерті. Лише якась мить відділяла його від мети, тож уся та юрба іще несамовитіше рвонула уперед. Але було вже пізно, бо в останньому натужному ривку, який розірвав сухожилля і кинув на підлогу уже безформну тушу, труп, який колись був Робертом Сайдемом, тріумфально досягнув мети. Удар був таким потужним, що коли мрець штовхнув у багнисте озеро гнилизни п’єдестал, той нахилився, став руба і, зрештою, впав зі свого оніксового постаменту у глибокі води, дарувавши на прощання зблиск різьбленого золота, перш ніж затонути в невимовних прірвах найглибшого Тартару. Тієї самої миті усе моторошне видиво перед очима Мелоуна потьмяніло і щезло, і він знепритомнів серед громового гуркоту, який, здавалося, струснув усе це царство зла.