Звісно ж, це був сон. Йому так казали усі лікарі, а він ніяк не міг довести протилежного. Насправді, для нього самого було б краще, якби то був сон, бо тоді вигляд старих цегляних нетрів і темних чужинських облич не в’ївся б так глибоко у його душу. Але тоді все було жахливо реалістичним, і ніщо й ніколи не зможе стерти пам’ять про ті пітьмаві каплиці, ті титанічні склепінчасті галереї, ті примарні пекельні велетенські подоби, які викроковували у повній тиші, тримаючи напівз’їдених істот, вцілілі частини яких усе ще волали про пощаду чи божевільно реготали. Запахи фіміаму і гниття зливалися у гидкому поєднанні, а чорне повітря кишіло хмарами тьмяних, напіввидимих хтонічних істот, наділених очима. Об оніксове надбережжя хлюпотіли темні в’язкі води, а одного разу десь прогримів тремтливий звук глухих дзвонів, увиразнюючи божевільне хихотіння голої фосфоресцентної істоти, яка пропливла перед ним, вилізла на берег і, видершись на різьблений золотий п’єдестал неподалік, всілась на ньому навпочіпки.

Тоннелі безкінечної ночі, здавалося, розходилися у всіх напрямках, і можна було подумати, що саме тут осердя пошесті, якій судилося заразити і поглинути міста, втопити цілі нації у хвилях незнаної моровиці. Тут визрівав вселенський гріх, який, нагноєний нечестивими ритуалами, вишкірившись, рушав у смертельний похід, який мав згноїти нас до стерва, занадто огидного навіть для могили. Тут Сатана зі своїм вавілонським двором правив бал, і невинна дитяча кров омивала лепрозні руки трупносяйної Ліліт. Інкуби і сукуби[149] вили осанну Гекаті[150], а безголові почвари бекали до Великої Матері. Цапи вистрибували під верескливі звуки проклятих флейт, а егіпани, стрибаючи через камені, схожі на роздутих жаб, невтомно ганялися за безформними фавнами[151]. Молох[152] і Астарот[153] теж були тут; у цій квінтесенції всього проклятого пута свідомості слабли, і людська уява розчахалася назустріч безмежжю усіх сфер жаху і його заборонених вимірів, які лише могло явити зло. Світ і сама Природа були безпорадні супроти цього наступу з вивернутих глибин ночі, і жодна молитва не могла б стримати це вальпургієве безумство мороку, яке запанувало, коли мудрець із пекельним ключем зустрів орду із замкненою труною, по вінця повною диявольської мудрості.

Раптово ці фантазми прорізав промінь справжнього світла, і серед ґвалту блюзнірських істот, яким належало бути мертвими, Мелоун почув плюскотіння весел. У полі зору зринув човен із ліхтарем на носі і швидко наблизився до залізного кільця на слизуватому кам’яному причалі, з нього на берег вийшла група темношкірих людей із видовженою ношею, загорнутою у простирадло. Вони піднесли її до оголеної світної істоти на різьбленому золотому п’єдесталі, і та захихотіла і поплескала лапою по згортку. Тоді вони його розгорнули і кинули до підніжжя п’єдесталу огидний труп товстого стариганя з їжакуватою бородою і скуйовдженим сивим волоссям. Світна істота знов захихотіла, а чоловіки дістали зі своїх кишень пляшки і, омивши ноги мерця червоною рідиною, віддали пляшки істоті, яка негайно до них присмокталася.