Наступної ночі люди знову забарикадувалися, проте сім’ї вже не так поспішали одна до одної. Наступного ранку вже не тільки родина Фрая, але й Сета Бішопа розповіли про дивну поведінку собак, а також незвичні звуки та сморід звіддалік, а вдосвіта люди, що першими наважилися вийти з будинків, із жахом помітили свіжі велетенські сліди, що цього разу тяглися дорогою вгору на Вартовий Пагорб. Як і раніше, з розмірів сліди, можна було з абсолютною певністю припустити колосальні розміри цього блюзнірського жахіття, а от розташування слідів не давало змоги робити якісь однозначні висновки про напрямок руху, оскільки скидалося на те, що ця ходяча гора прийшла із Долини Холодного Джерела і повернулася назад тим самим шляхом. Біля підніжжя пагорба тридцятифутова смуга у переламаних молоденьких чагарях завертала круто вгору, і там чоловіки, що вирушили на пошук, обімліли від здивування — навіть найпрямовисніші підйоми не були перепоною для цього нерозривного сліду. Хай би де зараз було те жахливе створіння, воно могло дертися навіть абсолютно вертикальним схилом; коли ж слідопити кружними шляхами піднялися на пагорб, то виявили, що слід закінчується — чи, радше, вривається — на самій вершині.

Саме на цьому місці Уотлі й розпалювали свої сатанинські вогнища та виспівували свої сатанинські закляття біля кромлеха у Вальпургієву ніч та надвечір Дня всіх святих. Зараз той самий плаский камінь стояв у самісінькому центрі широкої пустки, яку залишило по собі те жахіття, а на його ледь увігнутій поверхні розтікалася смердюча купа тієї ж дьогтеподібної гиді, яку знайшли на зруйнованій фермі Уотлі, коли те чудовисько втекло першого дня жахіття. Чоловіки поглядали один на одного і щось бурмотіли. Тоді подивилися на схил. Очевидно, потвора спустилася тим самим шляхом, що й піднялася. Безглуздо було висувати якісь здогади. Тут були безсилі глузд, логіка і звичні уявлення про мотивацію. Лише старий Завулон, який не пішов з ними, міг би прояснити цю ситуацію чи запропонувати якесь задовільне пояснення.

Ніч проти четверга достоту точнісінько так само, як і всі інші, проте закінчилася не настільки щасливо. Дрімлюги в долині кричали як навіжені, тож багато хто не міг заснути, а близько третьої ночі задеренчали всі телефони загальної лінії. Ті, що наважувалися підняти слухавку, чули до безуму нажаханий голос, який волав: «Поможіть, ох, Господи Боже!..», а декому здавалося, що за цим вигуком ще лунав звук, наче щось ламається. А потім запала тиша. Ніхто не наважився бодай щось зробити, і до ранку не знали, звідки надійшов дзвінок. Аж коли обдзвонили всіх на лінії, з’ясувалося, що Фраї не відповідають. Правда відкрилася годиною пізніше, коли нашвидку зібрана група озброєних чоловіків вирушила на обійстя Фраїв, що межувало з долиною. Видовище було жахливим, проте воно нікого не здивувало. Так, з’явилися нові протоптані стежки та страхітливі сліди, але будинку більше не було. Його розчавило, наче яєчну шкаралупу, а серед руїн нікого не знайшли — ні живих, ні мертвих. Лише сморід і липкий дьоготь. Родина Елмера Фрая навіки зникла із Данвіча.