Вище пояса воно ще було частково людиноподібним, хоча груди, з яких насторожений пес і досі не забрав лап, мали шкірний покрив з роговими щитками, наче у крокодила чи алігатора. Спина була поцяткована жовтим і чорним, віддалено нагадуючи лускату шкіру змій. Проте найбільше вражало тіло нижче пояса: там закінчувалася будь-яка схожість із людиною і починалося щось геть неймовірне. Шкіра була густо вкрита грубою чорною щетиною, а з низу живота звисав жмут зеленаво-сірих мацаків з червоними ротами-присосками. Вони були розташовані вкрай дивно і, здавалося, наслідували симетрію якоїсь космічної геометрії, чужої Землі чи навіть усій Сонячній системі. На стегнах, глибоко посаджені у рожевих, обрамлених віями орбітах, було щось схоже на рудиментарні очі, а на місці хвоста — немов хобот чи мацак, помережаний пурпуровими кільцями, — судячи з усього, недорозвинений рот або горлянка. Кінцівки, якщо не брати до уваги чорну шерсть, віддалено скидалися на задні лапи велетенських доісторичних ящерів, закінчуючись вкритими венами подушечками, що не були схожі ні на копита, ані на лапи. Коли істота дихала, її хвіст і мацаки ритмічно змінювали барву, ніби демонструючи у цьому створінні перехід від нормального до нелюдського. На мацаках відтінок зеленого помітно поглиблювався, на хвості ж жовтий колір чергувався із хворобливим сірувато-білим у проміжках між пурпуровими кільцями. Крові не було — лише смердючий зеленаво-жовтий гній, що розтікався підлогою, незрозуміло яким чином стираючи з її поверхні колір.

Здавалося, присутність трьох чоловіків пробудила конаючу істоту, вона почала щось бурмотіти, не повертаючись і не підводячи голови. Доктор Ермітедж не залишив жодних записів про те, що саме вона шамкотіла, однак упевнено заявляє, що там не було жодного слова англійською. Спершу склади не нагадували нічого, схожого на будь-яку земну мову, однак під кінець почулися уривки, явно взяті з Некрономікону, того жахливого блюзнірства, у гонитві за яким істота і занапастила себе. Ці уривки, наскільки їх пригадує Ермітедж, звучали якось так: «Н’ґеї, н’ґа’ґаа, баґ-шоґґоґ, ї’аг; Йоґ-Сотот, Йоґ-Сотот…» Бурмотіння поволі стихало, а от дрімлюги навпаки — верещали у ритмічному крещендо нечестивого захвату.

Тоді судомні подихи стихли, а пес підвів голову і гучно, жалісно завив. Жовте цапине лице поваленої на землю істоти змінювалось, а великі чорні очі страхітливо запали. Крики дрімлюг за вікном раптово затихли, а тоді понад гулом юрби, що все більшала, залунав якийсь шерех і лопотіння крил, викликаючи паніку серед людей. Величезні хмари пернатих вартових злетіли в сяйві місяця і зникли з виду, знавіснілі від того, що втратили свою здобич.