VIII

Тим часом за зачиненими дверима заставленої книжковими полицями кімнатчини в Аркгемі тихо розгорталася не така помітна, проте значно містичніша і пронизливіша історія жаху. Дивний рукопис, чи то щоденник Вілбура Уотлі, доставлений до Міскатонікського університету для перекладу, привернув чималу увагу та спричинив неабияке збентеження серед експертів-лінгвістів — як сучасних, так і більш традиційних поглядів; сама абетка, хоча й віддалено нагадувала грубу версію вживаної у Месопотамії арабської мови, не була відома нікому з експертів. Остаточний висновок фахівців проголошував, що текст було написано штучною абеткою, свого роду шифром, проте жоден з відомих методів криптографічного декодування не дав бодай натяку на можливе розшифрування, навіть коли його перевірили через ключі кожної з мов, якою теоретично міг послуговуватися автор. Стародавні книги, конфісковані з помешкання Уотлі, хоч і були неймовірно цікаві, а в низці випадків давали підстави сподіватися на відкриття нових — страхітливих — напрямів досліджень серед філософів та науковців, ніяк не допомогли розслідуванню самої справи. Одна із цих книг, важенний том із залізною застібкою, була написана ще одною невідомою абеткою — цього разу суттєво іншою, що була ближче до санскриту, ніж до будь-чого іншого. Старий фоліант нарешті передали у цілковите користування доктора Ермітеджа, почасти через його винятковий інтерес до справи Уотлі, а ще завдяки його глибоким лінгвістичним знанням і вправності у тлумаченні містичних формул античності та Середньовіччя.

Ермітедж здогадувався, що ця абетка, можливо, потаємно вживалася якимись забороненими культами, які відлічують свою історію ще із сивої давнини та які могли успадкувати чимало чаклунських формул і традицій від ворожбитів сарацинського світу. Проте він не вважав це питання суттєвим, оскільки немає жодної потреби дізнаватися походження символів, якщо, як він підозрював, їх використовували як шифр для сучасної мови. Вчений сподівався на те, що, з огляду на величезний обсяг тексту, письменник навряд чи вдавався б до якоїсь мови, окрім рідної, за винятком хіба певних формул та заклинань. Тож він із якоюсь незбагненною наполегливістю взявся розшифровувати цей рукопис, продовжуючи притримуватися версії, що основна його частина написана англійською.

З численних невдач своїх колег доктор Ермітедж знав, що ця загадка справді дуже складна і що не варто навіть починати розглядати жодне просте рішення. Всю другу половину серпня він вивчав книжки, що містили величезну кількість матеріалів з криптографії, перевернувши догори дриґом свою бібліотеку, просиджуючи ніч за ніччю серед таїн Поліграфії Трітемія, De Furtivis Literarum Notis Джамбатісти Порти, Traité des Chiffres Де Віженера, Cryptomenysis Patefacta Фальконера, датованих вісімнадцятим сторіччям трактатів Дейвіса та Тікнесі, а також знайомлячись з творами таких сучасних авторитетів як Блер, фон Мартен, і Клюбер з його Kryptographik[217]. Він чергував вивчення книжок із періодичними спробами розгадати таємницю рукопису і невдовзі пересвідчився, що перед ним одна з найскладніших і найгеніальніших криптограм, в якій окремі ряди відповідних літер упорядковуються за принципом таблиці множення, а сам текст будується за допомогою ключових слів, відомих лише посвяченим. Давні джерела видавалися значно кориснішими, ніж нові, тож Ермітедж дійшов висновку, що кодування цього рукопису дуже й дуже давнє, до того ж, безсумнівно, винайдене внаслідок тривалих містичних експериментів. Кілька разів він підходив майже упритул до розгадки, щоб відступити назад перед перешкодою, яку він допіру прогледів. Тоді, ближче до вересня, щось почало поступово прояснюватися. Легко і безпомилково почали вгадувалися деякі літери, вжиті у певних фрагментах рукопису, — тоді стало ясно, що текст і справді написано англійською.