Ермітедж, який уже прочитав той страхітливий щоденник, занадто добре знав, чого їм можна чекати, проте він вирішив зайвий раз не лякати і так настрашених мешканців Данвіча жодними словами чи натяками. Він сподівався, що з усім можна буде впоратися, не розкриваючи людям справжньої природи того, що вирвалось на волю і загрожує світові. Коли згустилися сутінки, місцеві мешканці квапливо позникали у своїх домівках, намагаючись відгородитися від зовнішньої загрози, хоч попередній досвід і переконував, що всі людські замки і засуви не порятують від сили, здатної згинати дерева і трощити будинки. Вони лише похитали головами, почувши про план новоприбулих зостатися на чатах серед руїн ферми Фраїв біля долини; розходячись по домівках, вони не надто сподівалися ще раз побачити вчених живими.

Тієї ночі під пагорбами гриміло, а дрімлюги загрозливо верещали. Аж ось вітер, що дув із Долини Холодного Джерела, наповнив важке нічне повітря нестерпним смородом; усі троє колись уже чули цей сморід, коли стояли біля конаючої істоти, що п’ятнадцять років жила у напівлюдській личині. Але жах, у пошуках якого вони сюди прийшли, не з’явився. Хай що було там унизу, воно вичікувало, а Ермітедж застеріг колег, що спроба напасти на нього у темряві буде самовбивчою.

Удосвіта нічні звуки позатихали. Настав бляклий, безбарвний день, коли-не-коли засівалася мжичка, за пагорбами на північному заході громадилися все важчі й важчі хмари. Аркгемці уже й не знали, як бути. Заховавшись від дощу в одній з кількох уцілілих прибудов обійстя Фраїв, вони обговорювали свої подальші дії: вичікувати далі, а чи навпаки — розпочати активну фазу і спуститися до байраку в пошуках тієї безіменної страхітливої істоти. Дощ уже не накрапав, а періщив, з-поза далеких обріїв глухо гуркотів грім. Небосхилом шугали блискавиці, одна вдарила просто поруч, ніби націлюючись у самі глибини байраку. Небо геть потемніло, тож чоловіки могли лише сподіватися, що буря буде короткою і після неї швидко проясниться.

Було все ще дуже темно, коли, може за якусь годину, внизу на дорозі залунав безладний хор збентежених голосів. Наступної миті на дорозі з’явився гурт чоловіків, був їх добрий десяток. Вони бігли в їхньому напрямку, щось кричачи, дехто навіть істерично плакав. Хтось із передніх, схлипуючи, почав оповідати, і аркгемці здригнулися, коли усвідомили зміст сказаного.

— Ой Боженьку мій, Боженьку, — надривався голос. — На ново воно пішло, і тетерка при дні! На воли — на воли в’но і рухаєси просто теперка, і Господь ’го знає, кгди в’но прийде по всіх нас!