— Не занепадай духом, друже. Я ввечері тобі зателефоную, — він поплескав Стіва по плечу.

Стів сказав «дякую», і Грім передав ключі від машини Воррену, який залишився грати роль друга сім’ї, щоб допомогти у розмові з поліцією штату. Самому Грімові стало легше, коли він вибрався з будинку. Він відчував присутність смерті, вона висіла над тим будинком, немов важка, заразна хмара, що непомітно підкрадалася до нього з усіх боків. Звичайно, то було марновірство, але здавалося, що в цьому будинку смерть підкорялася законам пітьми: лихо породжувало нове лихо і так розповзалося, неначе хвороба. Мов не своїми ногами Роберт Грім дістався задніх дверей. Лише перетнувши половину заднього двора, він зупинився і став жадібно ковтати вечірнє повітря, схиливши голову й відчуваючи тремтіння у стегнах.

Розгублений, не здатний працювати на повну силу, він усе ж пішов до колишнього туристичного центру. Щоб не наштовхнутися на поліцію, обрав лісову стежку, яка круто піднімалася вгору вздовж зораного під пар поля, де туман, що слався над землею, мовчазно відбивав місячне сяйво. Мінусові температури минулого тижня змінилися відлигою, повітря було важким і вологим. Грім спостерігав за тим, як його дихання утворює хмарки у темряві.

За кілька хвилин він пошкодував, що обрав лісову стежку.

Він пришвидшив ходу, освітлюючи собі шлях мобільним телефоном. Кущі болиголовів зліва стояли масивною чорною стіною. В інших куточках цих пагорбів — трохи на північ звідси або ж далі на захід — люди вигулювали собак, виходили на вечірні прогулянки, а літніми вечорами — кохалися. Тільки не тут, не в цьому проклятому місці. У Блек-Спрінзі ніхто не гуляв після того, як наставала темрява.

…А ще — очі того хлопчака.

Як взагалі можна було таке з собою зробити? Чи то Катаріна сама примусила його зробити це, чи то вона показала йому щось таке, від чого втрачаєш розум, і йому захотілося осліпити себе, моторошно зімітувавши саму відьму? Як далеко простягався її вплив?

Зненацька в його голові виникла картинка, як Джоселін трощить чайник із ромашковим чаєм об відьмине обличчя, але цього разу, коли розлетілися осколки скла, кров ринула вже з його власних очей, він спіткнувся і покотився сходами донизу.

«Візьми себе в руки, недоумку.»

Але він ніяк не міг заспокоїтись. Щось незвичне було в тому, що раптом саме в цю мить піднявся вітер, у тому, як він розмахував у небі кронами дерев. Роберт Грім пришвидшив крок, намагаючись не дати пітьмі оволодіти ним. Він був сам у лісі, і його сумніви та його сум’яття почали набувати чіткіших обрисів, а відтак з’явилися конкретні запитання. Як це могло статися? За майже тридцять років служби Гріма на посаді шефа Відьмоконтролю Катаріна ніколи ні на кого так не нападала. Останніми, кого вона примусила до самогубства, були люди, які в далекому шістдесят сьомому обрізали їй шов у кутику рота, і з того часу на її рахунку не було жодної подібної жертви. Усі знали, що може зробити з людиною Катарінин шепіт, і ніхто ніколи не ризикував, підставляючи йому свої вуха. Так, Тайлер із друзями отими своїми витівками та кліпами гралися з вогнем, проте Тайлер був кмітливим хлопцем і ніколи б він не припустився такої жахливої помилки. Тепер, коли вже було запізно, Грім мучився від думки, що, можливо, він прийняв хибне рішення, не розповівши раді про те, що робив Тайлер.