— Стіве… а хто така ця Катаріна, про яку весь час говорить Джоселін?
У Стіва не було сил на розмови з дружиною. Головні миттєвості цих подій нескінченно крутилися в його голові, й перед ним поставала загроза болю такої страхітливої потужності, що він швидко занурювався назад, у безпечний стан напівсвідомості. Але принаймні ці останні слова Джоселін відклалися у нього в пам’яті.
— Я не знаю, — відповів він. І хоча він розумів із самого початку, як це нечесно, коли доводиться брехати про смерть власного сина, однак здивувався, почувши сам себе й усвідомивши, з якою дивовижною легкістю він перекручує правду. — Вона у стані шоку. Вона зовсім втратила почуття часу. Я гадав, можливо, вона у минулому знала якусь Катаріну?
— Не знаю.
І раптом старий почав плакати. Він перехилився через стіл, вхопив Стіва за руки і стиснув їх своїми тремтячими долонями.
— Повірити не можу. Тайлер і самогубство… Чому? Невже ви з Джоселін дійсно не бачили… нічого… ніяких ознак?
Вимовляючи останні слова, він енергійно стискав руки Стіва. «Ні, — хотів відповісти Стів, раптово відчувши гнів. — Наш собака минулого місяця повис на дереві, вище, ніж міг би залізти будь-який нормальний чоловік, а ще ми влаштували катування пари хлопців на міському майдані. То було насправді щось на зразок ярмарку. Але ж, їй-бо, такого ми вже точно не очікували. Тайлер був таким…»
Раптом він зрозумів, що збирався сказати його тесть, і горло йому стиснув жахливий напад паніки, бо він не хотів чути, як ці слова вимовляються вголос. Але те сталося, і сказане роз’ятрило його зяючі ран, як сіль.
— Тайлер був таким жвавим хлопцем.
«Авжеж, таким жвавим хлопцем був отой Тайлер, якою ж він був дивовижною дитиною! Тільки чому ти, недоумку, говориш про нього у минулому часі, ніби його тут більше немає, ніби він — якась річ, що була, відслужила, і її позбулися. Авжеж, який жвавий хлопець. «Допоможи мені, тату», — ось про що він просив мене. А що я зробив? Що я зробив?»
— Я не знаю, Мілфорде, — відповів Стів, повільно хитнувши головою.
— І він дійсно нічого після себе не лишив, навіть записки? Мені не треба знати, що в ній було, але мені було б легше, якби я знав, що вона існувала.
— Ні. Мені про це не відомо.
Де, в біса, були Джоселін і Мері? Стів так хотів,
Пан Гемптон випустив руки Стіва зі своїх немічних рук і втупив очі в землю.
— А чи не могло статися так, що Тайлер сам зробив це з молодшим братом? Що то було щось на зразок… приступу божевілля?
Стівові довелося міцно закусити вже й до того покусані губи, щоб втримати себе в руках.