— Мілфорде, я не знаю, — відповів він тремтячим голосом.

Їх відвели до невеликої кімнати для бесіди з лікарем Метта і психіатром. Там був і Воррен Кастільо, він мав за потреби їм допомагати і… наглядати за ними обома. Джоселін, здавалося, вдалося взяти себе в руки трохи краще, ніж то було вранці, а отже, ніякої таємної інформації вона не розкрила. Натомість жінка почала ридати, і стос серветок на пристінному столику невпинно зменшувався.

Запитання лікаря були очікуваними, і більшість із них залишилися без відповіді. Покінчивши з цим, лікар сказав:

— Є одне чутливе питання, яке я хотів би з вами обговорити. Наразі донорської рогівки для Метта немає. Що швидше ми йому допоможемо, то більшими будуть шанси на повне відновлення його зору. Чи не могли б ви дозволити нам скористатися рогівкою Тайлера, щоб допомогти його братові?

Якимось внутрішнім чуттям Стів очікував цього запитання, але все одно воно його приголомшило. А психіатр додав:

— Ви не зобов’язані відповідати просто зараз. Візьміть час, поміркуйте над цим. Якою б жахливою не була його смерть, принаймні в цьому можна було б знайти бодай якийсь її сенс.

«Авжеж, — подумав Стів, — візьмемо найкраще, що є у них у двох, і зробимо з того одного сина. Може, в цьому і прихована якась логіка, але я її второпати не можу». Проте, він швидко сказав «гаразд», адже ця відповідь була очевидною.

— А ви, мем? Яка ваша думка?

Джоселін приклала серветку до очей.

— Стіве, якщо ти погоджуєшся, то нехай так і буде. Тайлер заради Метта віддав би усе.

Це була тривожна мить, і обидва лікарі замовкли. Воррен здивовано звів брови і уважно обвів їх поглядом. Джоселін знову почала плакати, а, отже, нічого не помітила. Але Стів збагнув: вони їй не повірили. Вони були переконані, як і батько Джоселін, що Тайлер, перш ніж вбити себе, наставив на брата шприц-пістолет. Воррен теж це помітив — і був задоволений. А Стів відчув, як його серце розірвалося навпіл. Його синок, його Тайлер, був змушений розпрощатися з життям — проти власної волі, будучи заклятим настільки потужною силою, що годі й збагнути, силою, яка накрила собою й Метта, — а вони всі гадають, що Тайлер був навіженим. Таким собі недоумком, схибнутим, кровожерним підлітком, одним із тих, про яких пишуть у газетах.

І ця кричуща несправедливість змусила Стіва уперше за весь час заплакати. Його довгі схлипи ставали все голоснішими, глибоке горе шматувало його на частини. Джоселін не мала сил втішити його, так само, як і в нього не було до того сил втішати її. Так вони і сиділи, кожен у своєму кріслі, одинокі, занурені у своє горе, і Стів не був певен, чи зміг би він прийняти розраду від Джоселін, навіть якби вона була у змозі те зробити.