Воррен провів їх до кафетерію лікарні з видом на Гудзон. З широкого вікна відкривався вид на паркінг із деревами й на річку, що ліниво текла за ним. Величезна різдвяна ялинка на круговій алеї погойдувала гілками, а денне світло потроху щезало, поступаючись темряві. Тепла чарівність зимового дня розсіялась, настав холодний, суворий грудневий вечір. Неподалік, у морзі в іншій частині будинку, лежав його син, голий і розсічений, і зараз, мабуть, патологоанатом видаляв усі його життєво важливі органи.

— Я дуже перепрошую, — почав Воррен, — але нам треба вирішити кілька практичних питань до того, як прийдуть трунарі від «Нокс і Крамер» і почнуть готувати похорон. Що ви бажаєте зробити з Тайлером: поховати тіло чи здійснити кремацію?

— Поховати, — відповів Стів, майже не вагаючись, і Джоселін здивовано втупилася в нього.

— Стіве…

Похоронної страховки в них не було, але гроші не були проблемою. Однак Стів завжди вважав, що вони не відносяться до того типу людей, які надають символічного значення могилі на цвинтарі. Колись вони говорили одне одному, що бажали б, аби їм після смерті влаштували кремацію, говорили, певна річ, гіпотетично, як завжди говорять про це, коли смерть здається далекою. Але тепер він раптом уявив, як їхні друзі та знайомі повертаються з ними з церемонії кремації і починають їсти принесені салати і кіші, й усе те — після того, як Тайлера було вкинуто до печі. Від жару засмалиться і почорніє його м’яка шкіра, обгорить його волосся, за кілька хвилин розпадуться м’язи, які стільки років були тілом його сина. І нічого від Тайлера не залишиться, лише купка попелу й дим, що пасмами вилетить з труби і рознесеться у холодному повітрі, а потім його молекули осядуть на дахах тисяч будинків. Цього Стів не міг витримати, він знав, що хоче за будь-яку ціну тримати сина поряд із собою.

— Ми його поховаємо, — повторив він.

— Ох, Стіве, не знаю… — сказала Джоселін. — Тайлер завжди хотів забратися із Блек-Спрінга, хотів пізнати світ за його межами. Чи не було б краще, якби ми розвіяли його прах десь у гарному місці?..

Але Стів не бажав іти на поступки. Він сам не знав, чому. Можливо, його вибір був егоїстичним, але для нього це було важливо, ніби хтось його напучував іззовні, й він підкорявся тому внутрішньому голосу.

— Джоселін, я хочу, щоб він був із нами. Я хочу мати змогу приходити до нього.

— Гаразд, я віддаю тобі право вибору, — погодилася вона. Врешті-решт, ішлося про Тайлера, якби помер Метт, приймала б рішення вона.

— Де ви хочете поховати його? — спитав Воррен.