«Там унизу не Флетчер, — шепоче Лоуренс, — то олень чи лисиця, чи довбаний єнот, та що завгодно може бути. Я хочу забратися геть із цього бісового місця». Стів вдивляється у нечіткі кадри, і страхітливе почуття поступово накриває його, ніби рій комах, і волосся на голові стає сторч. «О Боже, то він», — стогне Лоуренс. «Флетчере!» — кричить Тайлер.

Стів увесь там, серед голосів із минулого, і його жах невблаганно наростає. Він бачить лише смугу світла від Тайлерового ліхтарика, що торкається силуетів стовбурів дерев. От чого він точно не розуміє, так це того, що його психічне здоров’я розгойдується, ніби канатоходець, над загрозливим морем божевілля, і його здоровий глузд розпадається на шматки, а тим часом лиховісна думка виринає з-за його меж і прокрадається у його розум: «Гризи, гризи, як миша, завтра усі помруть».

«Вони ж кажуть, що Катаріна воскресила з мертвих свого сина, так? — запитує Тайлер. — Може, саме тому вони її повісили. Ти віриш у це? Ти віриш, що вона може воскрешати мертвих?»

«О Господи Ісусе! — кричить подумки Стів, і його думки несуться наввипередки. — Господи Ісусе! Він сам про це каже! Тайлер сам про це каже! Який ще сенс це заперечувати, тупоголовий боягузе? Якщо Катаріна могла воскресити свого сина… чи не могла б вона повернути назад і Тайлера?»

«Не знаю. — відповідає Лоуренс. — Але я гадаю, то не Флетчер там, друже. Якщо то справді Флетчер, чому він не підходить до нас?»

От вона і вийшла на волю — та думка, що постійно просочувалася десь на задвірки його розуму після прощання з тілом у вівторок. Стів додивляється відео, ніби уві сні. Побілілими пальцями він вхоплюється за край столу. Чисте божевілля. Антинаукова довбана маячня, але ж ті дні, коли він викладав наукові знання, назавжди пішли у небуття. Повільно згасаючий вогник, на якому він тримав Тайлера живим, спалахує яскравим полум’ям надії.

Із вбудованих до макбука динаміків лунає крик, і кадри починають дрижати. Хлопці у паніці тікають із пагорба. Спалахи світла і темрява чергуються у цій жахаючій сцені втечі. Під час бігу крізь морок настає мить, коли камера, що постійно смикається, стрімко кидається назад, і на кількох кадрах з’являється те, що вщент розбиває уявлення Стіва про реальність. Але він не може знати, що вдивляється у ті самі кадри, які переслідували його сина в нічних кошмарах останній місяць його життя. Не знає він також, що за вікном, крізь яке вбивця його сина пробрався тієї фатальної ночі, щоб змусити Тайлера слухати Катарінин шепіт, троє сов сіли на гілку і дивляться у кімнату. У Стівовому мозку лише одна думка: «Отже, це правда. О Боже милостивий, це правда».