Життя їй врятував телефон, який саме цієї миті почав дзвонити. Як у тумані, вона підвела очі. Від всеосяжного суму вона так і не звільнилася, але, принаймні, повернулася до тями й подумала: «О Боже, я ж і справді хотіла це зробити. Я справді хотіла вистрибнути з вікна. Що діється зі мною?»

Вона намацала телефон, гадаючи, що побачить на тачскріні зображення Стіва. Але то був не Стів. То був її батько.

— Тату!

— Може, ти спустишся на обід? Людей тут небагато, у…

— Тату, я мушу поїхати додому. Будь ласка, довези мене туди.

— Але я гадав, що ти…

— Щось сталося зі Стівом, — відповіла вона найочевиднішим, на її думку, поясненням. А потім додала правду:

— Я не можу до нього додзвонитися.

Джоселін не могла сказати батькові, чому їй потрібно повертатися до Блек-Спрінга. Всередині наростало почуття терміновості, ніби там, далі на південь, хтось встановив магніт, який притягував до себе її розум. Вона відчула, як домівка вабить її ласкавими мелодіями, що долинали, ніби хвилі, чарівними голосами хорового співу, яким вона мала підкоритися, поки не сталося чогось жахливого.

— Він, мабуть, просто вийшов ковтнути свіжого повітря, — спокійно і поблажливо відповів Мілфорд Гемптон. — Джоселін, ти просто у відчаї. Знаєш, що, чому б тобі не…

— Тату! Прошу тебе, мені треба поїхати додому! Можеш взяти машину? Чекатиму тебе біля входу.

— Ну, якщо ти дійсно цього бажаєш, нехай буде так… — почав її батько. Джоселін закінчила розмову, не відповівши йому. «Тримай себе в руках, — думала вона. — Тримай себе в руках, зосередься…»

Позаду неї почувся якийсь шум. Метт відірвав свою трубку для внутрішньовенного вливання, і вона побачила, як він веде її кінець собі до губ. Одним стрибком Джоселін опинилася біля ліжка сина, і, скрикнувши, вихопила трубку з його рук. З Меттового передпліччя випала голка, а також спала пов’язка, бризнула кров, і на простирадлі залишилася тонка червона смужка.

— Метте, заспокойся, — гарячково говорила вона синові. — Я забираю тебе звідси. Заспокойся. Усе буде гаразд.

Але той морок, той тягар, той набряк усередині неї нікуди не щезли, вони лише зміцнилися. Морок той охопив і Метта. Обережно і водночас швидко, борючись з імпульсами, що божевіллям обпалювали її мозок, вона витягла слизьку харчувальну трубку з Меттового носа і впустила її на ковдру. А потім насилу заштовхала його заціпеніле тіло у куртку з капюшоном. Її руки так трусилися, що вона не могла витягти рукави куртки, й довелося тричі братися за цю справу.

У коридорі стояло крісло-каталка, і Джоселін без жодних вагань вкотила його в кімнату. Потягла Метта, всадила його у крісло, взула і поставила ноги на підставку. Метт не ворухнувся, здавалося, він навіть не усвідомлював, що відбувається, але пальцями вхопився за підлокітники, а його єдине перламутрово-біле широко відкрите око зі сліпою силою дивилося просто перед собою.