Але потім він почув голос Тайлера: «Якби ти мав послати когось на смерть, о падре міо, кого ти обрав би: власну дитину чи решту жителів міста?»

А після того з раптовою, холодною, дикою жорстокістю він згадав слова Метта, які той сказав, коли пожертвував вимпел за спортивні досягнення на спаленні Очеретяної Жінки напередодні Дня всіх святих: «Та й крім того, немає різниці, якщо жертвуєш чимось для тебе неважливим, хіба не так?»

Щось відчутно клацнуло у Стіва в голові — то був колапс останніх залишків спротиву. Усе його життя, окрім найпростіших рефлексів, зупинилося, а потім відповзло у найглибші провалля його пам’яті.

Стів узяв болторіз і відчув у руках його холодну вагу. Перед його зором постав туманний образ, який вже майже нічого для нього не значив, — минулої весни він розрізав ланцюг замка на Тайлеровому велосипеді в один із тих разів, коли Тайлер загубив ключі. Леза болторіза були призначені для розрізання сучасної нержавіючої сталі, і Стів припустив, що ламке, заіржавіле від контакту з довкіллям залізо сімнадцятого століття не буде для нього проблемою.

І знову Катаріна спробувала простягти руки.

Руки Стіва тремтіли, коли він обхопив лезами одну з ланок ланцюга. Ніби десь іздалеку він почув страждальний, божевільний зойк, і вже не впізнав у тому звукові крик своїх власних думок: «Що я роблю курва що я роблю що я роблю ЩО Я РОБЛЮ?»

А потім він звів рукоятки болторіза.

Гучне ДЗЕННННЬ! — і ланцюг розпався, обидва його вільні кінці розлетілися, вдарившись об підлогу стайні.

Повсюди у Блек-Спрінзі його жителі відірвалися від справ, ніби почули далекий грім із небес. Люди раптом відклали роботу, припинили куховарити чи мити посуд, відчувши колективну пульсацію тривоги, що пронизала їх аж до середини кісток. Ніхто не міг зрозуміти, що то таке, але всі інстинктивно відчули: щось таки сталося, якась жахливо непоправна подія.

Залізо слід було прокусити ще у трьох місцях, і лише тоді зміг Стів розплутати ланцюги та зняти їх із худорлявого тіла відьми.

Коли він це зробив, вона повільно підвела мертві руки до свого обличчя з невидющими очима. А потім кивком покликала Стіва.

Вона повела його назад до будинку. Позаду них коні, оскаженілі від страху, били копитами у двері стайні, але Стів їх вже не чув. І на своє відображення він теж не подивився, коли вони пройшли повз дзеркало в їдальні, одне за одним, ніби два привиди. І це було добре, адже, якби він побачив своє обличчя, то, напевно, закричав би. То було обличчя старезного діда, причому очі та рот були настільки перекривлені, що, здавалося, вони більше ніколи не зможуть закритися.