Темрява впала не лише на Блек-Спрінг. По всьому Гайленду і по всій Гудзонській долині — саме так, на трасах і в офісних будівлях на Мангеттені — на жителів Блек-Спрінга, які в мить, коли Катаріна відкрила очі, перебували волею обставин за межами міста, напали смуток і морок, невимовні, жахливі, настільки потужні, що перевищували будь-яке людське розуміння. Негайно по тому вони почали бачити образи, яких їхні крихкі душі винести не могли, і в них пробудилася жага до смерті, як єдиної можливої втечі від власного існування. Були серед них щасливці, що перебували не так далеко від дому, і вони збагнули: сила, яка завжди приковувала їх до Блек-Спрінга, зросла до енного ступеня, отже, вони чимдуж понеслися назад… але були й такі, для кого порятунок так і не настав, і вони повісилися у комірках для мітел або, щосили натиснувши на газ, врізалися своїми машинами в дерева, трощачи власні тіла у хмарах диму та пітьми.

А в будинку наприкінці Діп-Голлоу-роуд Стів, роззявивши рота, із жахом вдивлявся у нелюдську, скоцюрблену постать, що досі закривала рукою злі очі. Її мертвотно-бліда плоть і покручені кінцівки нагадували свастику. І знову вона махнула йому рукою, щоб забирався геть. На мить йому здалося, що його ноги наповнилися рідиною, бо він ніяк не міг ними ворухнути. В шию ніби хтось устромив крижані голки, коли він подумав, що Катаріна відкрила очі… й зараз погляне на нього.

Із криком Стів Грант кинувся тікати із власного дому. Він побіг до лісу, щоб врятувати життя.

Розділ 29

Розділ 29

За десять миль звідти, у Ньюбурзі, Джоселін Грант також відчула першу хвилю шоку, але, прийнявши її за штурхан від розхитаних біоритмів, викинула те почуття з голови. Коли нахлинула друга хвиля, вона підняла погляд від примірника «Есквайра», який бездумно гортала, і вдивилася в огорнуту тишею лікарняну палату. А коли невдовзі по тому накотила третя хвиля, сильніша за перші дві, вона, ніби ракета, вистрибнула зі свого крісла, і журнал впав на підлогу.

Метт стогнав і крутив головою уві сні. Джоселін здивовано зупинилася біля його ліжка і поклала руку йому на плече.

— Метте, Метте, ти мене чуєш? Ти мене чуєш, любий?

Але Метт не відповів. Його ліве око закривав ватний тампон, підтримуваний пов’язкою через всю голову. З лівого ока пов’язку було вже знято. Око залишалося закритим, але цей його неспокій був найвагомішою ознакою повернення до життя за всі дні, що він тут лежав. Чи прокинеться він врешті-решт? Але її збудження раптом перекрила зростаюча паніка. «Сталося щось погане. Щось дуже погане.»