«Господи, там Метт, там Джоселін. То що, тепер ти задоволений тим, що наробив, чортів довбаний ідіот? І як взагалі могло статись, що Метт туди потрапив?»

Та невже ж він виявився таким дурнем, що повірив у те, що вони могли залишитися у Ньюбурзі й уникнути кульмінації у чорній драмі, такій як ця? Не так завершуються трагедії, навіть якби тобі й хотілося, щоб вони були несправжніми. Отже, кого саме він дурив?

— Де Тайлер? — запитав він, повернувшись до відьми.

Катаріна невблаганно показувала на церкву.

Отой палець. Отой вказівний жест. Наслідки того його запитання, яке ще відлунювало у нього у вухах. Оті речі лякали його навіть більше, ніж власний хрипкий, тремтливий голос.

— Тайлер там? Я маю це знати.

У відповідь — мовчання. Лише отой палець.

«Поквапся, покидьку. Вона цього не контролює. Вона ніколи першою не починала. Місто збожеволіло, а Джоселін і Метт, мабуть, перебувають у самому центрі божевілля. Вона дає тобі шанс…»

Стів іще якийсь час нерішуче постояв. Його пекла думка про те, що у відьминих очах він бачив не злобу, а журбу… А потім кинувся бігти.

І стрибнув у чорторий.

Він почав пробиратися в бік церкви. Як тільки дістався середини схилу, сум’яття, що вирувало перед ним, повністю поглинуло його, і незабаром він вже не знав, у якому напрямку рухатися. Зусібіч його турляли брудні тіла, що смерділи потом, і цей нудотний сопух був токсичним запахом страху і виродження.

Стів бачив таке, чого не забуде до кінця свого життя.

Єва Моджеські, вже колишня співробітниця супермаркету «Маркет енд Делі», блукала, похитуючись, її обличчя було розмальоване кров’ю, що стікала з величезної рани на лобі, вона монотонно бубоніла дитячу лічилочку, а її очі були закочені так, що, здавалося, ось-ось вкотяться їй у голову. Якийсь чоловік, чийого імені Стів не пам’ятав, але знав, що той працював у магазині залізних виробів Марнелла, проштовхувався крізь вируючий натовп із двома голими малюками на руках, і він впізнав у них дітей Клер Хеммер. Там були й мертві тіла. Деяких щасливчиків просто застрелили.

Стіва охопила паніка, й намагаючись її вгамувати, він почав викрикувати імена дружини й сина, але скоро зрозумів, що то було помилкою. Його пронизливий голос відразу ж привернув увагу людей навколо, які аж тепер його побачили. Зусібіч люди шарахнулись від нього. Їхні очі, в яких до того було видно лише тьмяний блиск байдужості, тепер зажевріли несподіваним марновірним жахіттям… а також — обвинуваченням.

— Це він! — пролунав пронизливий зойк, і Стів був приголомшений, зрозумівши, що пальцем у нього тикає не хто інший, як Беммі Делароса. — Це він навів на нас зле око!