Божевільне жахіття вмить охопило натовп. І в той час, як жінка, що збурила всіх цих людей, знову і знову нагукувала одне й те саме звинувачення, — але ж то не могла бути Беммі, він стовідсотково помилився, чи ж не так? — решта почали бурмотіти молитви, показувати йому «козу» чи хреститися, відчайдушно намагаючись захиститися від винуватця своїх бід. Не вірячи своїм очам, Стів втупився в них і почав повільно відступати, але наштовхувався на інших, які простягали руки і хапали його за одяг.

Вони це знали.

Вони знали, що саме він відкрив відьмі очі. Він був ніби цапом-відбувайлом у колонії мисливців сімнадцятого століття… а всім відомо, чим закінчувалися подібні історії.

Він різко сіпнувся, вивільнився з чужих рук і кинувся навтьоки. Натовп розступився перед ним, і Стів скористався нажаханістю людей, але заклик до його страти ширився швидше, ніж він встигав прокладати собі шлях крізь цей суцільний психоз. Розгледівши в натовпі Воррена Кастільо, Стів зупинився біля нього, з ірраціональною ясністю зрозумівши: він має вдавати, що не втікає. Він не зміг би це пояснити, але відчував, що мусить вчинити саме так.

— Воррене! — Стів помовчав, а потім взяв чолов’ягу за руку. — Що за чортівня тут відбувається?

Воррен повернувся, і Стів побачив, що той тримав у руках такий великий різницький ніж, якого він ще ніколи у житті не бачив.

— Стіве, — озвався Воррен, — давно вже я тебе не бачив. Як пройшло поховання?

Стів відступив на крок. Він відчував гидкий сморід поту Воррена. До того ж щось сталося з його голосом, щось зламалося в ньому. Стіву не подобався його тон. Анітрохи не подобався. Воррен, здавалося, був дуже п’яним, але Стів не чув запаху алкоголю в його диханні, воно смерділо лише трупним гниттям у пізній стадії.

— Ти бачив Джоселін?

— А хто така Джоселін?

Настала тиша.

— Моя дружина.

— Моя дружина? — і знову цей дивний тон у голосі Воррена. — Моя дружина цього ранку назбирала в лісі ягід ялівця і лучного жовтозілля. Каже, що вони очищують повітря. Не знаю, хто її цьому навчив, але… — Він зупинився, не закінчивши речення, і провів великим пальцем по лезу ножа. — Стіве, чому ти це зробив? Чому тобі знадобилося відкривати їй очі?

Стів спробував відповісти, але, тільки відкривши рота, відчув, що його горло стислося і не пропускає повітря всередину. А ще за секунду щось ніби вибухнуло у верхній частині його спини, і цього разу повітря вийшло з легенів, адже удар буквально виштовхнув його звідти. Стіва збили з ніг, і він вдарився підборіддям об землю. Його зуби клацнули, і раптово на нього навалилася темрява, розцяцькована обгортками від снікерсів; чоботи і взуття без шнурівок несподівано заступили все перед ним. Застогнавши, він перекинувся на спину і втупився просто в обличчя Рея Деррела, яке він бачив догори дриґом, та в чорні отвори рушниці, що й була знаряддям удару.