— Ну, чоловіче, подивись-но на себе, — сказав Деррел. — Сповнений гідності американець заплакав би від такого видовища.

— Рею, — прошепотів Стів, — не треба…

— Довбаний зрадник!

З цими словами Рей відхилився назад і вдарив його чоботом в обличчя. Стів почув звук, схожий на хрускіт кістки, і відчув спалах нестерпного болю у щелепі. Його голова мляво повисла на шиї, череп вдарився об бруківку, а кров віялом бризнула з його рота.

Він, мабуть, на якусь мить втратив свідомість. А, може, й на кілька секунд, адже наступний його спогад був про те, що його кудись тягли, потім піднімали, а з юрби лунали крики підбурення. Він відчував, як пахнуть асфальт, дим, божевілля. Він задихався від крові, викашляв із рота зуб. Світ перевернувся, коли його понесли понад головами, і до нього прийшло неусвідомлене, але потужне відчуття того, що він летить і ніколи вже не повернеться до землі. Юрба несла його через цвинтар до місця позасудової страти, його обличчя палало, ніби від гарячки, а щільно натягнута шкіра повзла по черепу, ніби готувала його скалічені щелепи до останнього крику, який проголосить кінець усьому.

Але потім сталася дуже дивна річ.

Усе на периферії його зору дрижало і пульсувало, і раптом до нього прийшло усвідомлення того, що він може бачити обличчя жителів міста саме тими очима, яких він стільки часу боявся… тими очима, з яких він зняв шви. Можливо, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер знав, що це означає, коли на тобі — тавро відщепенця. Може, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер став об’єктом їхнього гніву. Або, можливо, саме тому, що, лише опинившись віч-на-віч зі смертю, яка нависла над ним, зміг дозволити собі прийняти те, що завжди здавалося найбільшим страхом його життя у Блек-Спрінзі, але тепер дивним чином скидалося на повернення додому.

Це одкровення прийшло до нього, коли вони наблизилися до церкви, і темрява кошмару навколо нього стала густішою. Він відчув тісний зв’язок із Катаріною, і в ньому було дивне почуття звільнення, почуття спільності. Стів розслабився в руках інквізиторів, відчуваючи, як вони заспокійливо доторкаються до його тіла. Він заплющив очі, але, попри те, міг бачити Катаріниними. Він бачив: виштовхнута з темряви, що стала для неї милістю, вона з примусу спостерігала за тим, що зробили з її співгромадянами триста п’ятдесят років цивілізації та прогресу. Жінок тягли за ноги або за волосся і кидали до церкви. Хор голосів, що здіймався до неба: «Відьма! Відьма!

Відьма!» Просякнуті бензином копи сіна і стоси гумових покришок, складені уздовж церковних стін. Тео Стекхаус, тепер уже справжній кат із Храмового пагорба, без маски, зі смолоскипом над головою. Жінка з дитиною на руках намагалася втекти, але її застрелили в потилицю, а після того її тіло, за яке ще чіплялася жива дитина, втягли до церкви.