— О, я вас знаю, — сказала дівчинка. — Здається.

— Ага, — підтвердив я. — Я там був. У тій будівлі. Але кажуть, ти мало що пам’ятаєш.

Вона похитала головою, якось сонно й непевно.

— Мало що, так.

— Пам’ятаєш чоловіка? Не отого з пістолетом, а іншого?

— Це має значення? — різко спитав батько. Він намагався захистити свою дитину, і я його добре розумів. Мати готова була його підтримати. Але я не збирався відступати.

— Так, має значення. Медисон, ти його пам’ятаєш?

Дівчинка замислилася, потім кивнула.

— Так, — сказала вона. — Він мене кудись тягнув, так.

— Його звали Ґері Фішер, — кивнув я. — Він урятував тобі життя.

Бланшард спустився зі мною у ліфті та провів до дверей. Поки я запалював цигарку, він постояв поруч, дивлячись на вулицю.

— У тебе немає причин їхати з країни? — спитав він. — Чи зі штату?

— Hi, — відповів я.

— Краще, щоб причин не виникало. Ти щасливчик, але зі свободою пересування можуть бути проблеми.

— Як скажеш.

Він кивнув. Завагався.

— Не винувать себе за те, що сталося, — промовив він. — Здається, кожен отримав те, чого сам хотів. І Фішер у першу чергу.

— Ага.

Я не хотів про це говорити.